1 (2)

Гострий кінчик вуха виявився шовковистим і дуже тендітним на доторк. Я спочатку збиралась смикнути, аби перевірити напевне і здерти силіконову, чи з чого вона там зроблена, накладку, але в останню мить передумала. Натомість погладила, обережно, ласкаво, відчуваючи гарячу шкіру під подушечками пальців.

– Якщо це був натяк, – очі Ольєра хитро заблищали, – то місце для нього недоречне, і я волію спочатку дізнаватися ім’я жінки, а лише потім запрошувати її до ліжка.

Я різко відсмикнула руку і відскочила від нього.

– Який ще натяк?!

– Ельфійські вуха вельми чутливі, – він зробив крок вперед, наступаючи на мене. – І доторк до них трактується дуже однозначно. Але я не те щоб проти…

– Я проти! Я не знала! – скрикнула я, вперто задкуючи.

На жаль, гробниця «нареченої» була не настільки простора, щоб я могла втекти далеко. Я намагалась не думати, що та кам’яна стільниця, на яку я налетіла спиною, була, власне, її погребальним каменем. І про те, що тільки-но вхопилась за ельфійське вухо і на щось йому натякнула.

– В усіх світах, що мені відомі, ельфи добре знають, що не можна чіпати чужі вуха. Тож, навіть якщо ти потраплянка, а ті дурні випадково активували портал з твого світу, це не виправдання, – з натиском промовив Ольєр.

Відходити далі було нікуди. Я сперлась долонями об камінь і, трошки підстрибнувши, всілась на нього, а тоді спробувала відсунутися подалі. Серце калатало в грудях, тілом прокотилась хвиля жару. Погребальний камінь – якщо це він, – був достатньо високим, і тепер Ольєр вже не міг нависати наді мною. Мої коліна вперлися йому в ребра… І одна його долоня одразу ж лягла мені на ногу. Я подякувала своєму смаку за те, що люблю бодай сукні-міді, і це все виглядає трохи пристойніше, але…

– Я правда не знала! – видихнула я. – То, може, ельфійки знають! А я ж людина!

– Та ну, – усміхнувся він. – Людина? Ти диви. Ніколи не бачив у людей таких вух.

– Яких це таких вух?!

Ольєр продовжував всміхатися. Я відігнала подалі думку про те, що він дуже привабливий, і що, можливо, мені не варто так вже опиратися, підняла руку, дотягнулась до власного вуха…

– Ох-х-х!

По-перше, це абсолютно точно моє вухо – я його відчувала, від мочки до гострого кінчика, який раніше гострим і таким довгим ніколи був. По-друге, воно таки збіса чутливе. Тілом прокотилась хвиля жару, що осіла поколюванням внизу живота. Я швидко відсмикнула руку.

– Це якась помилка, – випалила я нарешті. – Я – людина. Звичайна людина. Це розіграш? Або я вдарилась головою, мені зараз мариться? Це результат наркозу, чи що?

Ольєр важко зітхнув.

– Що ж, – кахикнув він. – Я маю два варіанти, що з тобою зараз відбувається, красуне…

– У мене ім’я є, між іншим, – звилась я.

Ще тільки різні сумнівні ельфи мені компліментів не робили.

– Гаразд. Я маю два варіанти… – він виразно глянув на мене, чекаючи, доки я представлюсь.

– Дарина, – пискнула я. – Дарина Вільшенко.

– Отже, або, Дарино, – він дещо з зусиллям витиснув з себе ім’я, здається, для чоловіка незвичне, – ти мені брешеш, і це все гарно спланована акція… З незрозумілими для мене абсолютно мотивами. Або, – погляд став виразнішим і небезпечнішим, – ти випадково потрапила у один з порталів колишнього ректора, який відкрився через активність отих йолопів, що намагались підняти «наречену», влетіла у страхову магічну павутину і стала варлочкою одного з богів та отримала від нього ельфійські вуха і ельфійську силу. Аби потім не витягувати силу з усього світу одним лиш доторком.

– Я не брешу, – видихнула я. – Але я не вірю в магію! Потраплянців не буває! Ну хіба що в книжках! Скажи ще, що зараз у мене в голові заговорить Володар Безодні, Претемний Ліонель, а десь тут по вулицях гуляє Люціус Альварінн-Берк з його залізними пташками! – згадала я сюжет нещодавно прочитаної книги.

«Привіт, – пролунав миттю у моїй свідомості голос. – Люц з Саору, а це Кофленда, але ви можете зустрітися».

Я перелякано звереснула.

– Що? – поцікавився Ольєр.

– Голоси, – прошепотіла я. – У мене в голові голоси. Божечки. Та я ж людина науки. Я в це не вірю. Це лише фентезі-казка…

– Від того, що ти в це повіриш, нічого не зміниться, – гмикнув Ольєр. – Бо життя тут не настільки казкове, як можна подумати.

– І що ж мені тепер робити? В мене ж сесія на носі!

– Ну-у-у, – Ольєр примружився. – Я можу відвести тебе до центру реабілітації потраплянців, забути цю пригоду з вухами, і розійдемось навіки. Або-о-о-о, – він примружився, – варіант номер два. Ти допоможеш мені, а я візьму тебе під особисту опіку і подбаю, аби ти якомога швидше потрапила додому.

___

Мої любі, вітаю вас у веселій весняній новинці! Сподіваюсь, ви вже зрозуміли, що з нашою потраплянкою Дариною сумно не буває... Як гадаєте, що їй треба обирати, протекторат красеня-ректора чи центр реабілітації потраплянців? 

Буду дуже рада, якщо поділитеся своїми враженнями про героїв! І, звісно, попереду багато пригод, і мені не терпиться повести вас шляхами історії разом з персонажами.