1 (1)

Дарина

Казала мені мама, не ходи, Даро, ночами через ліс! І я навіть чесно слухала в юності. Але, коли тобі двадцять вісім, на годиннику пів на дев’яту, а ліс – лише посадка довкола університету, правила забуваються. Що може трапитися поганого? Я тут кожну ямку знаю!

Виявляється, не кожну, бо інакше чому я зараз лежу на якомусь чоловікові, він обіймає мене за талію, а довкола темно, як у могилі?! Ще й падала хвилину точно, а за законом вільного падіння…

– Ви – моя наречена? – перервав мої математичні розрахунки хрипкий чоловічий голос.

Гарний і молодий. Ну, голос. Не те щоб це мене врятувало.

– Я нічия наречена! – я спробувала виборсатися з його обіймів. – Ви хто? Приберіть руки!

Треба було спитати, чи він цілий. Я все-таки впала на нього з чималої висоти, а я дівчинка не легенька. Високий зріст має свої переваги, але недоліків…

Ні, чоловік абсолютно точно був цілий. Бо він крутнувся, і на землі опинилась вже я, а він нависав наді мною, міцно стискаючи мої зап’ястки. В ніс вдарив приємний трав’яний аромат. Що ж, парфуми у нього хороші, але не думаю, що це має дуже втішати.

– Я кричатиму, – попередила я, – якщо ви негайно мене не відпустите!

– Зазвичай мерці не кричать, – гмикнув замислено незнайомець. – Що ці придурки знову наплутали…

– Які придурки? – здивувалась я. – Які мерці?!

– Оживлені студентами-двієчниками, звісно.

– Хто ж довіряє двієчникам відповідальний дослід! Ви геть дурний? Тобто… Які оживлені мерці, ви що, втекли з «Ющенка»?! – обурилась я. – Негайно лапи прибери від мене, божевільний! Ти як сюди дістався, психлікарня на іншому кінці міста!

Най мені ще студенти розкажуть, що так далеко трамваї не їздять, я буду згадувати їм цього ненормального, який чудово доїхав до політеху о дев’ятій вечора, і все з ним нормально. Ну, або він чекав на мене в ямі… Звідки тут яма?

Я заборсалась сильніше – і в цю ж мить спалахнуло світло. Спочатку таке яскраве, що мені довелось замружитися, але за кілька секунд очі звикли до темряви достатньо, щоб я могла сфокусуватися на своєму нападнику.

Що ж. По-перше, він гарний. Дуже. Обожнюю смаглявих брюнетів, а в нього ще й такі риси обличчя. О, ці вилиці! Ці полум’яні очі! Ніс орлиний, з горбинкою, але йому пасує. І вбраний ніби пристойно… про що я думаю! Це через падіння і те, що я вдарилась головою?

По-друге, я абсолютно точно не в ямі. Це було якесь приміщення, чимале, схоже на… склеп?! І чоловік вдягнений не по-нашому. Ні, звісно, мені подобається крій його сорочки, і оте пальто також, але в нас таке ніхто не носить. Фасончик застарілий.

Господи боже.

– Ти не моя наречена, – видихнув незнайомець. – І ти абсолютно точно жива. В тебе б’ється серце.

– Звісно, в мене б’ється серце! – обурилась я. – Злізь з мене, козел! Хто ти взагалі такий? І якого біса ти шукаєш свою наречену тут, женишок?!

– Я не женишок, – він продовжував тримати мене. – Я ректор.

Це абсолютно точно не мій ректор. Надто молодий та привабливий.

– А «наречена», – продовжив пояснювати чоловік своїм неймовірним оксамитовим баритоном, на який я відчайдушно намагалась не звертати уваги і не плавитися, як остання дурепа, що побачила красеня як з телеку, – це похована тут небезпечна відьма, що, за легендою, має наділити свого обранця чарівними знаннями. Сюди часто лазять студенти перед перездачею.

– Ну звісно, – просичала я, – адже оживити поховану небезпечну відьму набага-а-а-ато простіше, ніж, дідько, вивчити нещасний екзамен!

Типові студенти. Прямо як мої.

– Але «наречена» не білява, – провадив далі незнайомець.

– Ви що, знайомі? Теж лазив сюди студентом? – уїдливо поцікавилась я.

Страху не було, тільки роздратування. Якщо це божевільний, то я його забалакаю, а потім втечу. Куди б він мене не затягнув. Ми, викладачі, народ винахідливий…

– Власне, мені вже тричі доводилось її упокоювати, тому я знаю, що «наречена» – брюнетка, і, власне, надто зотліла, аби визначити щось ще. Ти абсолютно точно симпатичніша. Хто ти така?

– Може, – поцікавилась я, – ти з мене злізеш і допоможеш підвестися, перш ніж ми продовжимо розмову?

– Оу. Слушна думка, – він всміхнувся. – Прошу пробачення, моя леді.

Чоловік нарешті підвівся і простягнув долоню. Я, звісно, могла продемонструвати свою гордість і проігнорувати його жест, але ні. Нема дурних. Вхопилась на міцні пальці, дозволяючи ривком підняти себе з підлоги.

– На студентку наче не схожа… – замислено оглянув він мене. – До речі, представлюсь, якщо ти мене не впізнала. Ольєр де Роан, ректор.

– Я не студентка, – я висмикнула пальці з його долоні і схрестила руки на грудях. – Я викладачка.

– У мене в штаті нема такої викла… – Ольєр затнувся. – Пресвята Безодне. Ти потраплянка!

Він струснув головою, і я обімліла. Не через його слова, звісно. Божевільні можуть багато різного сказати, потраплянка чи хто я там. Але… у нього були вуха. Гострі ельфійські вуха.