30.

Меліса

Я оглядаю кімнату. Хочу впевнитись, що знаходжусь на самоті. В руках стискаю лист паперу. Нервово поправляю волосся, і підходжу до вікна.

Другий поверх. Вистрибнути, і побігти геть - погана ідея. До того ж я на шостому місяці вагітності. А раптом, щось трапиться з дитиною ?

Відкриваю двері з кімнати. Тихенько, без зайвого грохоту.

— Ти куди ? — переді мною з‘являється охоронець. Чоловік прискіпливо вдивляється мені у вічі, і чекає на відповідь.

— Хочу вийти на вулицю. — ковтаю слину. — Мені стало погано, тож подихати свіжим повітрям не завадить. — вигадую причину, і врешті решт, йду до сходів.

— Володимир не дозволив тебе залишати одну, — йде за мною. А я вже й не знаю, що сказати.

Мовчу. І взуваю чобітки. Намагаюсь не зустрічатись поглядом з здорованем.

— Залиш мене, — поправляю курточку. — ти дійсно думаєш, що вагітна дружина твого шефа, може щось вчинити ? — чоловік недовірливо дивиться.

— Але ж він сказав залишити тебе в кімнаті, допоки він вирішує робочі справи ...

— І що тепер мені боятись вийти на подвір‘я ? І чекати коханого до вечора ? — від слово «коханий» мене ледве не знудило. Але, що тільки не скажеш, щоб викликати довіру в охоронця.

Широкоплечий чоловік навдоволено хитає головою. Нарешті, він дозволяє вийти на подвір‘я.

Вечір. Вже стемніло, і здається починає накрапати дощ. Я відходжу до заднього двору, і ще декілька хвилин вагаюсь, щодо свого рішення.

— Втекти з будинку. Та ще й темнотою, — звучало доволі моторошно. А жити разом  з бандитом, і кожного дня відчувати себе, ніби у в‘язниці - ще гірше.

Прямую до запасного виходу. Він знаходиться неподалік альтанки, яка розташована в дворі. Взагалі, ми тут рідко проводимо час.

У мого чоловіка параноя. Йому постійно здається, що за мною хтось слідкує. Тому він і доручив своїм охоронцям, щоб уважно пильнували за мною.

Мені ж ця надмірна увага набридла. Я декілька разів говорила йому про прискіпливе ставлення до мене, але у відповідь Вова лише сміявся, і закочував очі.

Так. Він звик до того, що я його постійно слухаюсь та виконую будь - які прохання. Але не сьогодні. Якщо в мене є нагода піти з дому. То чому нею не скористатися?

До того ж раніше, Володимир мене ніколи не залишав поряд з охоронцями на такий довгий час. Напевно в нього дійсно великі проблеми на роботі, що він навіть забув про свою дружину.

Чи то справді знак від Всесвіту. Чи то співпадіння ? Але коли я підійшла до чорних дверей, то відчула, що ручка легко відкривається.

— Забув зачинити на ключ ? — тихо промовила, і впевнено зробила крок з подвірʼя. Дивно, що охоронці ще не біжать за мною. Хоча думаю, за декілька хвилин, вони помітять моє зникнення.

Дощ починає ще сильніше накрапати. Я одягаю капюшон на голову, щоб хоч трішки захистити себе від вологи. Тремтіння рук, сумніви в голові. Але я впевнена, що роблю все правильно.

Тільки куди тікати ? Куди йти ? Якщо мені ця місцевість незнайома. Я ж дійсно весь час сиділа в будинку, сподіваючись на порятунок. Як замкнена принцеса, яка чекає на свого принца.

Так можна було сказати в дитинстві. А зараз я доросла дівчина та ще й майбутня мама. Яка залишилась без нічого.

— Дивись куди йдеш, — крик. Я підіймаю обличчя, і бачу як на мене з шаленою швидкістю їде машина.

Водій щось кричить, а я лише встигаю обережно стиснути свій животик.

Яскраві фари засвітлюють мені очі, і я більше нічого не бачу. Все ж таки водій встигає натиснути на гальмування та зупиняється прямо переді мною.

— Ненормальна ! — образливо викрикує. — через таких як ти, потім все життя руйнується. — виходить з машини, і стукає по дверях.

— Пробачте.. Вибачте мене, — починаю заїкатися. — відвезіть мене звідси, благаю. — ледве не падаю на коліна, щоб незнайомець виконав моє прохання.

— Тихенько, — він підіймає мене за руки, не дозволяючи впасти на землю. — що трапилось ? — запитує.

— Довго пояснювати, — оглядаюсь. — мені потрібна допомога.

— Можливо викликати поліцію ? Чи швидку ? — починаю махати руками, і він одразу проводить мене до автівки.

Сідаю в салон. І знімаю капюшон, через якого, мене ледве помітно.

В машині я добре бачу, що поряд зі мною  знаходиться молодий хлопець, а не чоловік. Намагаюсь непомітно його розгледіти.

— Куди тебе відвезти ? — ми рушаємо з місця. А я не знаю, що саме відповісти на це питання.

— В безпечне місце… — шепочу, і прикриваю долонею своє обличчя.

Тиша. Ні про що не говоримо. Мені не відомо хто знаходиться поряд зі мною. Байдуже. Головне, щоб не Вова, який весь час тримає мене на ланцюгу, як безпорадну собачку.

Дорога була не довгою. Я встигла дізнатись, що він проїздом заглянув в це віддалене місто.

— Чесно кажучи, мені самій нічого невідомо про це маленьке містечко, — грію руки. — я рідко виходжу гуляти, і ще рідше цікаво проводжу час… Ой, я навіть не запитала як вас звуть … — щоки червоніють, і я намагаюсь уникнути незручної ситуації.

— Максим, — він приємно посміхається. Дивиться на мене, а потім запитує таке ж саме питання.

— Моє імʼя Меліса, — відповідаю.

Нові знайомства мене не цікавлять, але цей рятівник ніби «з неба впав». Ну дуже неочікувано зʼявився, ще й погодився мені допомогти.

Якщо подобається книга ставте лайк та додавайте в бібліотеку ❤️ дякую