3.

Прокинулась о сьомій ранку. Підійшла до дзеркала глянути на себе. Сонні зелені очі, ніби не закривались два тижні. Посмішка, яка ледве вимальовується на моєму обличчі.

Не люблю прокидатись рано, але якщо сьогодні мене візьмуть на нову роботу — то доведеться це робити щодня.

Заварюю міцну каву, щоб хоч якось приховати свою втомленість. І швиденько прямую до шафи з моїм одягом.

До моєї уваги припадає червона сукня з малюнками квітів.

— Зараз літо, чудова нагода, щоб одягнути це платтячко на співбесіду, — бурмочу собі під ніс. Позіхаю та прикриваю вуста рукою.

Довго думала про взуття, і вже майже вирішила одягати кросівки. Але в останню хвилину, не змогла побороти свою «любов» до високих підборів.

Як же я обожнюю відкриті, легкі босоніжки. Єдина проблема — це їх шпилька, яка так гарно доповнює це взуття. Але так безжалісно заважає моїй впевненій ходьбі.

— Байдуже, — тихо зітхаю, защібаючи замочок на босоніжку.

І ось я вже стою біля велетенського офісу. Серце бʼється з шаленою швидкістю. Від хвилювання впевненість в моїх силах та навиках кудись зникає.

— Доброго дня ! Вам чимось допомогти ? — молода блондинка на рецепції щиро посміхається та вдивляється в мій погляд.

А я лише намагаюсь оговтатись від побаченого.

Велетенський зал з безліччю дивані та вільних місць для очікування. Два ліфта, для яких не знаходиться вільна хвилина, через велику кількість людей.

— Так, будь ласка, підкажіть, — забуваю привітатись. І від цього ще більше починаю ніяковіти. — мені потрібен 210 кабінет. У мене сьогодні співбесіда.

— Для цього вам потрібно потрапити на другий поверх. Тож прямуйте до ліфту, — вона опускає обличчя та починає шукати якісь папери.

— Дякую, — трішки впевненіше промовляю і роблю перші кроки.

Майже дійшла  до ліфту, як він ніби спеціально, зачиняється перед моїм носом.

— Зачейкате, — вигукую в надії.

І мені відчиняє двері молодий чоловік високого зросту.

— Ой, спасибі, — «залітаю» всередину.

— Вам пощастило, зазвичай тут вільного місця, щоб вдихнути повітря немає, — сміється.

— Я помітила, — поправляю своє вирівняне волосся. — ви тут працюєте ? — запитую.

Він лише киває.

Одразу зрозуміти неможливо. Діловий стиль одягу може бути присутній і в працівника, гостя, чи навіть ділового партнера.

Не дарма я обрала найбільший офіс — центр продажу нерухомості. Мені добре відомо про постійні потреби роботодавців в цій сфері.

— Ну все, мені на другий поверх, — говорить чоловік.

А я лише кліпаю очима та прямую ходом за ним.

Уважно шукаю двері з потрібним номером. І коли їх помічаю, то розумію, що мій співрозмовник з ліфту, також підходить до них.

Ми разом тягнемось до ручки, щоб відчинити кабінет.

— Невже ? Ви також на співбесіду ? — неочікувано запитую.

— Так, але скоріш за все, щоб оцінити ваші навички.

І тут я розумію, що поряд зі мною знаходиться головний заступник компанії нерухомості.

— Охо, хо, — намагаюсь посміхатись. Його добрі, карі очі мене заспокоюють.

— Чому ви вирішили працювати менеджером, саме в нашій компанії ? — він починає опитування.

Я сідаю на мʼяке крісло,  напроти Олександра, і відповідаю на питання.

Щодо його імені, я дізналась в режимі нашого знайомства.

Питання за питанням, і ніби все відбувається на вищому рівні. Чекаю на вердикт, і отримую найкращий результат.

— Вітаю ! Ви прийняті до нашої компанії.

Радості немає меж. Мені хочеться підстрибнути від щастя, але доводиться поводити себе серйозно.

Я вибігаю з офісу. Радісними очима обдивляюсь кожну деталь, його території.

І помічаю розкішну автівку. Звісно я погано знаюсь в марках автомобілей, але мерс, не вдасться переплутати з якоюсь іншою.

Проходжу її повз, непомітно дивлюсь в її затемнене вікно, щоб підправити макіяж.

— Підказати щось, подаруночок ? — вікно відчиняється і на мене пристально дивиться чорноокий брюнет.

Його неможливо забути, я одразу розумію, що це той хлопець, якого мені найменше в світі, хотілось зустріти, саме в цю хвилину.

— Не потрібно, — одразу відвертаю обличчя і прямую геть.

— А тортик ще залишився, я можу тебе пригостити, — його нахабний голос, ніби скригоче по моєму тілу.

— То тобі подарунок, можеш насолоджуватись, — викрикую.

— Подарунок — це ти, — я зупиняюсь і незадоволено закусюю верхню губу.

А він навіть не виходить з автомобіля. Тож я не роздумуючи прямую своєю дорогою. Як же мені хочеться поскоріше все розповісти своїй найкращій подрузі. Впевнена, що вона буде рада за мене, і ми відсвяткуємо моє нове робоче місце.

— І що ж він тут робить ? — подумки намагаюсь зрозуміти. — переслідує мене чи що ?

Якщо подобається книга ставте зірочку та пишіть коменти❤️ дякую