РОЗДІЛ 27

Агнес

Повернувшись до будинку тітоньки в супроводі двох помічників Ноеля, я була налаштована знову сісти за рукопис. Ну, або спробувати врятувати те, що не зіпсували чорнила. Але, щойно я увійшла до кімнати, завмерла, не вірячи власним очам. 

— Ліля?!

А тоді радісно підстрибнула  та закричала, кинувшись до подруги, що підвелася з крісла.

Ліля міцно пригорнула мене до себе. 

— Я жахливо сумувала! — видихнула вона. — Ти так раптово зникла, Агнес! Залишивши якісь геть незрозумілі пояснення на пошті! Я думала, що у мене галюцинації на нервовому підгрунті почалися, коли Претемний Лі заговорив до мене і запропонував перебратися сюди!

Я нервово засміялася, притискаючи її ближче, тільки тепер усвідомивши як сильно скучила.

— Спочатку мені теж так здавалося. Думала мені усе це сниться абощо... Я така рада що ти тут! Мені стільки всього треба тобі розповісти! Але спочатку... Як ти?  Ти назовсім сюди?

Ліля зам'ялась. Її обличчям пробігла тінь — не та, яка магічна, а та, яка тінь суму та втоми. 

— Так, думаю, що назовсім, — всміхнулась вона. — А тепер розказуй про свої пригоди!

"І пошвидше, — дещо уїдливо докинув Вед, — бо прекрасна королівська квітка не хоче розповідати про те, що трапилось у неї".

Це, звісно, викликало в мене занепокоєння. Зрештою, в житті Лілі було чимало проблем, і я підозрювала, що  частиною з них вона не ділилася не лише зі мною, а й взагалі ні з ким.

Але тиснути — не кращий вихід. Головне  що зараз вона у безпеці.

— Ох... — зітхнула я, не знаючи навіть з чого почати, — Ну, я, ніби як, заручилася... А ще взяла участь в розслідуванні. І в мене є фамільяр, але в нього клептоманія, тому пильнуй свої прикраси.

Ліля здивовано зиркнула на мене. 

— Фамільяр? Справжній фамільяр? Балаклива тваринка? О боже! Так, стоп... Заручилася?! 

"Відчуваю Ліонелеву пріоритетність... — важко зітхнув Вед. — Спочатку магія, потім почуття..."

— Ну не зовсім тваринка, це... Ем... Білий ворон, Сіріус, що колись був драконом. Якщо подаруєш йому якусь цяцю, він цього довіку не забуде, — кахикнула я, — І, так... заручилася. Його звуть Ноель, він напівдемон, голова таємної поліції, і в нього... — я нахилилася до неї й прошепотіла: — В нього хвіст як в Кардана! Але головне, що він дуже милий, турботливий і я так сильно закохалася... Він буде радий з тобою познайомитися! І ще в мене зʼявився класний друг, він... ем... був демоном, але тепер єдиний представник прадавньої перокрилої раси в цьому світі. Гадаю ви поладнаєте.

Ліля слухала це все з м'якою усмішкою на устах. Поступово все погане для подруги відступило на задній план, і вона щиро вигукнула: 

— Я неймовірно рада за тебе! Ти заслуговуєш на найкращого чоловіка на світі. Але якщо той Ноель не дбатиме про тебе, я особисто знайду його, спіймаю за його хвіст, і він пошкодує про те, що народився. Присягаюся. 

Я захихотіла. Тим часом Ліля роззирнулась.

— То де ж Сіріус? Я маю познайомитись хоча б з одним чоловіком, якого ти мені описала!

— Та якби ж я знала, — зітхнула я, — Він знову кудись полетів, мабуть, краде в когось кульчики чи шпильки з волосся... Але ти побачиш його, коли він повернеться. Ти вже знайома з леді Абер?

Разом ми спустилися до кухні, де пили чай з печивом, поки я розповідала Лілі подробиці останніх днів.

А за годину прилетів і Сіріус, тримаючи в лапі щось блискуче, що сховав на найвищій шафі.

— Що там в тебе? — одразу спитала я.

— Нічого! — дуже правдоподібно каркнув фамільяр, навіть не звернувши уваги на Лілю, настільки він був зосереджений на тому, щоб заховати знахідку кудись повище.

— Сіріусе, — я нахмурилася, підводячись зі столу, — Зізнавайся, кого ти знову пограбував.

— Нікого!

Стиха вилаявшись, я потягнулася за стільцем, збираючись залізти нагору й перевірити, але Ліля мене зупинила.

— Чекай-но, — подруга відсторонила мене. — Нащо той стілець.

Ліля була високою, набагато вищою за мене. Сіріус навіть не встиг зорієнтуватися, як тонкі дівочі пальці спіймали його і потягнули донизу. Він заборсався, але, помітивши у Лілі на руці браслет з крупними намистинами, слід з нашого світу, націлився на нього. 

— Кр-р-расиво, — він спробував клюнути Лілю в зап'ясток. — Дай! Дай! 

— Який нечемний птах, — всміхнулась вона. — Як Сніжок, але крилатенький. 

"Може, Ліля візьме Сніжка?.." — знічев'я поцікавився Вед. 

— Ні! — випалили ми в один голос.

Ми розсміялися, а я тим часом потягнулася до того, що Сіріус стискав у лапі.

— Агов! Це моє! Я сам знайшов у кучугурі!

Роздивившись знахідку, я здивовано вигнула брови. Це виявився срібний ніж для листів. На щастя не гострий та без слідів крові.

Зітхнувши, я віддала ножа птахові назад. Навіть якщо Сіріус його вкрав, не думаю що господар дуже за ним горюватиме.