26.3

Найджел застиг. Переляканий його погляд свідчив про те, що чоловік точно не чекав на гостей, а тепер відверто не знав, куди йому подітися. 

— Е-е-е... Е-е-е-е... А ви, власне, звідки мене знаєте? — зрештою перепитав кухар, витріщаючись на Ітана. 

Доки екс-демон вражено ворушив крилами, думаючи, як він буде пояснювати стрімкі видозміни у своїй зовнішності, я не втримався і промурмотів під ніс закляття. Тіні потай підкралися до чоловіка і зазирнули йому у кишені. 

Звісно, хто б сумнівався!

— Навряд чи Найджел тобі відповість, але, думаю, правильною відповіддю буде "він шукає чим тут поживитися", — зрештою прокоментував я.

Шокований, Ітан пробурмотів собі під ніс щось нерозбірливе, а тоді махнув рукою.

— Потім із цим розберемося. Зараз не до того. Найджеле, ти бачив старшого лорда Ледвелла?

Блідий від страху, демон стрімко похитав головою, а тоді за вікном почулося якесь крехтіння.

Агнес перша підбігла до вікна, й одразу спробувала розчахнути його, але засув не піддався.

Я теж побіг за нею. Засув справді був тугий, але не міцніший, ніж вороги, що вириваються з руки при затриманні, тож я натиснув сильніше і відчинив все-таки вікно. Визирнув назовні — і саме вчасно, щоб побачити потилицю демона, що поверхом нижче намагався вибратися з будинку через вікно. 

Та це ж Ледвелл!

Почувши нас, він подивився вгору і, вилаявшись, прискорився. Часу спускатися сходами не було. Треба було діяти радикальніше.

Я не збирався втрачати момент. Промурмотівши страхувальне закляття, аби не розбитися, я вискочив на підвіконня, а звідти стрибнув вниз, м'яко приземлившись на сніг.

Кинувшись за лордом Ледвеллом, я почув, як Ітан сказав Агнес чекати, а сам поліз слідом за мною. Я підозрював, що це було непросто з його крилами, та, зрештою, Ітану вдалося. От тільки я не почув його приземлення, тому озирнувся, й побачив, як він зависнув у повітрі, розкинувши крила.

Ітан і сам здавався шокованим тим, що сталося, і навіть старший лорд Ледвелл озирнувся,  нажахано дивлячись на свого онука.

Однак навіть те, що його онук тепер літає, не могло спинити старого від втечі. Він розігнався, набираючи швидкість. 

— Втече! — скрикнув Ітан, намагаючись полетіти на діда, але де там. Крила вперто не слухались його, і хлопця мало не закрутило в повітрі. Я й сам побіг, але бачив, що не встигаю. 

Звідки тільки у стариганя взялося стільки сил! Лорд Ледвелл злетів на пагорб, помчався звідти... І послизнувся, бо примерзлий сніг вкрило кіркою льоду. Він скрикнув, змахнув руками, влетів у щось темне...

І зник. 

— Що то було? — вражено охнула Агнес. 

"Пам'ятаєш, — єхидно озвався Лі, — ти жалівся, що злочинці в портали не падають і прямісінько у відділках не опиняються? Осьо, тримай подаруночок".

❄

З моменту свого арешту лорд Ледвелл не промовив жодного слова. Він навіть майже не кліпав, ігноруючи усі спроби моїх помічників вмовити його піти на співпрацю зі слідством.

З мого дозволу Ітан спостерігав за ним крізь двобічне дзеркало. Хоча він і не був слідчим, заслуговував бути тут, як ніхто.

— Що думаєш? — спитав я в нього.

— Що це марна трата часу. Треба викликати менталіста, що буде сильнішим за нього, і сам витягне усю потрібну інформацію. Байдуже ким він буде. Після того, що дід зробив, він не заслуговує на мʼяке ставлення.

І, звісно, я надам твоїм помічникам увесь доступ до маєтку, щойно налагоджу усі тонкощі з документами, якщо ви не отримаєте ордер раніше.

Я кивнув. 

— Дякую за співпрацю. Я розумію, як важко дивитися на свого родича після того, що сталось... Співчуваю. Навіть мій батько не дійшов до таких небувалих висот. 

Хоча ще не вечір, знаючи мого таточка... 

— Менталіст уже в дорозі, — продовжив я. — Ітане... Тобі доведеться пройти магічне освідчення душі, аби довести, що ти, власне... Ітан Ледвелл.

— Звісно. Дякую що поручився за мене. Без тебе, гадаю, я просидів би в якійсь камері до з'ясування всіх обставин... — він похитав головою, — Досі не можу повірити, що знову живий. Божевілля якесь...

— Іноді магія творить чудеса, — зітхнув я. — Як, до речі, божественні голоси? Досі вчуваються?

— Іноді лаються між собою, — сміючись, кахикнув він, — Не думаю, що колись звикну до цього.

— Звикнеш, звикнеш, — я поплескав його по плечу. — Тільки треба... Бути обережним при сторонніх свідках. у нас чаклунство не надто схвалюють, а без додаткового  божественного компоненту душі в нових тілах, напевне, не тримаються.

— Так, я... Намагатимуся не видати себе. Не сказати, що я без того геть не підозрілий, — з горла Ітана вирвався нервовий смішок, — Одна з ельфійок, що побачила мене на вулиці, перелякалася, а тоді схопила свою доньку та потягнула геть, поки та питала "чому в цього дядька крила".

Він ніяково потер шию.

— Гадаю, не лише мені доведеться звикати до змін.