25.4

"Дідько!" — подумки вилаялася я, а тоді звернулася до привида, що застиг у кількох кроках від нас, нажахано дивлячись на прадемона:

— Ітане, залазь у нього!

— Що?.. — ніколи не думала, що привид може вдавитися повітрям.

— В тілі зараз немає душі прадемона, це просто оболонка! Ти можеш його захопити!

Я не була впевнена у тому, що це працює саме так, але припускала, що від спроби гірше не буде. Принаймні сподівалася.

Судячи з погляду Ітана, він сумнівався у цьому. І, можливо, у моєму здоровому глузді також.

Привид все ж насмілився, він зробив крок уперед, потім ще один, а тоді... 

Ітана звіяло туманом. Я скрикнула, вмить зрозумівши: він міг втратити свою сутність, навіть привидом перестати бути! Але вже нічого не скасувати, Ітана затягувало у тіло прадемона. 

Магія довкола істоти затріщала, пішла блискавками. Туман то гуснув, то зникав, аж доки не розвіявся зовсім. Пір'я взялося залізом, нігті перетворилися на кігті. Істота повернулась до Ледвелла. 

— Я наказую тобі, — прохрипів лорд Ледвелл, — скоритися! Силою пентаграми! Силою крові, пролитої за тебе! Силою демонічних родів, зібраних воєдино! 

Пентаграма довкола Ітана заіскрилась, спалахнула тисячами барв, а потім згасла. Прадемон зробив крок вперед, виходячи з чарівної межі. 

— Вбити їх, — звелів Ледвелл.

Мене зараз хвилювало тільки одне: Ітан. Він там? З ним все добре?

Прадемон ворухнув крилами. А потім... Прикрився одним крилом спереду, іншим ззаду, випустив кігті, демонструючи їх дідові, і знайомим мені втомленим голосом зронив: 

— Ніколи не думав, діду, що ти не тільки такий злостивий, а ще й такий дурний. Звідки б у прадемона взялися крила? То радше праянгол, і він не дуже схильний коритися. А я — тим паче.

Якби я зараз не обіймала Ноеля, що відновлювався після нападу, точно застрибала б на місці від радощів. В нього вийшло! В Ітана вийшло!

А ось Сіріус не стримався. Злетівши з мого плеча, він видав щось середнє між карканням та сміхом, і промовив:

— Що, стариганю? Вдавився демонічною величчю?

— Ітане... — зітхнула я, — А тобі личать... кхм... крила.

Я навіть знала дівчину, що оцінила б.

Лорд Ледвел заціпенів. З відламаними рогами та весь побитий після моєї атаки, він геть не скидався на того шанованого та зібраного демона, яким здавався раніше.

Як він міг? З онуком, котрого ростив змалечку? Тим, котрому, мабуть, читав казки та змінював пелюшки? Як можна бути таким безсердечним чудовиськом?

— Ітане? — хрипким, ледь чутним голосом спитав він, — Ні... Це неможливо!

— Це кінець, стар-р-рий мар-р-разматику! — зневажливо каркнув Сіріус, — Накр-р-рився твій зловісний план!

— Це справді кінець. Здавайся, діду.

На кігтях Ітана завирувала магія, готова кинутися на демона, щоб звʼязати його, та, перш ніж він встиг це зробити, лорд Ледвелл втік через портал, а за мить з боку сходів почулися численні кроки, й до підвалу увірвалися помічники Ноеля, включно із тим, що супроводжував мене додому після першого невдалого побачення.

Звісно, вони одразу помітили Ноеля, купу крові зі слідами ритуалу та Ітана посеред всього цього неподобства, у наполовину бойовій формі і цілковито голого.

— Стійте! — гаркнув Ноель, коли шановні помічники, зробивши абсолютно правильні...

"Ні". 

...висновки, навели на Ітана зброю.

— Це вельмишановний Ітан Ледвелл! І ставитися до нього треба з усією повагою! — додав Ноель, намарне силуючись підвестися. 

— Та він же без штанів, лорде Ноелю, — буркнув Метью. — Ну правда. І Ледвелл того... Червоненький. 

Ітан зашарівся. 

— Бачте. Червоненький, — буркнув Ноель. — А багато балакатимете, штани віддасте свої!

Кахикнувши, я розстібнула власний плащ та простягнула його помічнику, що стояв найближче до мене.

— Ось, віддайте йому. Він, звісно, буде замалий, але прикритися згодиться. Ми ж зможемо переміститися порталом? Не думаю, що Ітану варто ходити так по вулиці...

"Бо жінки побʼються за нього, й слідчим доведеться їх рознімати", — пирхнув Вед.

— Бо застудиться, — виправила його я. Хоча слова бога, звісно, також мали сенс.

Ноель з зусиллям підвівся на ноги. Я хотіла змусити його лягти назад, бо демон хитався і явно втратив багато сил, а на його шкірі клубочилися Тіні, яскраве свідчення того, що бог намагався бодай якось підлатати свого варлока. Але Ноель не прийняв моє обурене буркотіння, він згріб мене в обійми і міцно притиснув до своїх грудей, намагаючись зігріти. Ще й загорнув у поли свого плаща. 

Його підлеглі продовжували топтатися на місці, не знаючи, що робити. 

— Негайно екіпаж до слідчого управління, — звелів Ноель. — Ми з леді Агнес мусимо їхати. І знайдіть мені менталіста... Не з Ледвеллів! Лорда Ледвелла — негайно подавайте у розшук. І не стійте, як вкопані, швидше, швидше!