25.3

Крадучись, я рушила вниз, глибше у темряву та небезпеку. Наче якась білявка з фільму жахів. Треба було прихопити ножа з кухні. Або принаймні парасольку тітоньки. Та зі мною не було нічого, крім Сіріуса та привида Ітана, що якось дивно світився у темряві. Не так, як завжди.

— Стривай, — сказав він, — я йтиму попереду, і попереджу тебе про небезпеку. Мене ніхто не помітить.

"Більше Тіней клич, щось відбувається", — звелів Вед.

Я спробувала скористатись ще якимось закляттям, але на півдорозі відчула, як терпне в роті язик. Вед обірвав мене, не давши скористатися чарами, і наповнив простір довкола магією, густою первородною силою. Тіні кипіли під ногами, мов море, і жалили мені стопи, але я йшла вперед.

Ітан вислизнув з проходу першим і завмер. Я обережно визирнула слідом за ним і затиснула рот долонею, аби не знудило. 

Повітря було просякнуте кровʼю. Вона стояла у високих кришталевих чашах по колу пентаграми. Ноель не бився, але і не лежав всередині, як я уявляла собі, думаючи про пентаграму. Він сидів біля однієї з колонн, і чаша над ним поступово наповнувалась кров'ю через тонку трубку, прикріплену до Ноелевої руки.

Це скидалося на переливання крові.

"Тільки натомість нічого не приходить", — озвався Вед.

Очі Ноеля були закриті, він лежав без свідомості. А навпроти нього, біля іншої, найбільшої чаші стояв лорд Ледвелл. Він бурмотів під ніс щось подібне до молитви...

Викликав прадемона. Не знаю, звідки ця думка взялась в моїй голові, але я відчувала, як щось відбувається. Як наростає напруга. Краї пентаграми уже світилися, і тільки довкола Ноеля досі було темно.

Бо віддав мало крові?

"Бо лорд Ледвелл не знає, що через Ноеля можна викликати хіба що Лі! І його зараз висмикне!"

То це ж добре? Зараз прийде Лі та всіх розкидає?

"Посмертно для Ноеля. Люціус ледве витримав це вперше, а він був куди могутнішим варлоком і кревним родичем Лі. Не стій стовпом!"

Вибігши з тіней, я викинула руки уперед, і, вклавши в удар усю злість, через Ноеля, через Ітана та інших жертв, атакувала лорда Ледвелла.

Якби він знав, що я тут, можливо, зміг би закритися, але не встиг. Більша частина удару пала на його голову, бо я сподівалася вирубити демона, та натомість його роги тріснули та відламалися, а його самого відкинуло у стіну.

Не втрачаючи жодної миті, я підбігла до Ноеля, і висмикнула голку, водночас затискаючи рану, згинаючи його руку, як на прийомі лікаря. Тільки безвільну. Холодну.

— Ні... Ні-ні-ні... Ноеле, будь ласка, прокинься! — ледь стримуючи сльози, я торкнулася його щоки. Вона була крижаною.

Я не знала що робити, перебираючи в голові спогади з книг, а тоді притиснулася губами до його губ, уявляючи як моя сила витікає з мене через цей поцілунок просто у тіло Ноеля.

Тіні роз'їзли трубку, через яку з Ноеля витікала кров. Магія трохи повертала його до життя, і Ноель захрипів, відкриваючи очі.

— Агнес... Я... Ідіот...

— Ти ідіот, — схлипнувши, кивнула я. — Не смій більше ніколи...

Ззаду щось грюкнуло. Я озирнулась і побачила, як Ледвелл підіймається, поволі, з важкими зусиллями.

— Він мусив все виправити. Цей прадемон... Поверне нам... Велич...

Він направив руку на портал і забурмотів те ж саме закляття.

Магія потекла по тонким лініям пентаграми. Знизу почувся рівний гул на одній ноті. Я спробувала відповзти подалі, потягнула за собою Ноеля. Він намагався випустити бодай іскру, бодай нитку темряви, але нічого не вдавалося.

Центр пентаграми затягнуло туманом, і в ньому щось ворушилося. Велика струнка постать зі здоровенними крилами сяяла в полоні сіруватого мороку. 

— Це прадемон? — вражено спитала я.

— Гадки не маю. Я думав, вони...

Рогаті. Хвостаті. Барвисті.

Однак цей чоловік радше нагадував янгола. Він був... Гарним. На руках, ногах, на оголеному животі, а може й нижче - туди я не дивилась, - сяяли магічні символи. Очі здавались порожніми-порожніми.

Він розкинув руки. На кінчиках пальців затанцювали блискавки.

— Що відбувається? — вдихнула я.

— Де прадемон?.. — прохрипів Ледвелл.

"Здається, маршрут виклику збився..." — зітхнув Вед.

"Тобто збився? — подумки спитала я, міцніше притискаючись до Ноеля. Я досі направляла в нього свою магію, нехай тепер, без поцілунку, вона текла повільніше, — Хто це? І що нам, заради Безодні, робити?!"

"Я б з задоволенням тобі пояснив, якби знав! — озвався Вед. — Але в ньому нема душі".

"Нема душі... — розгублено повторила я, а тоді мене осяяло: — Веде, а якщо Ітан... Ну... Перейме керівництво?"

"Це може спрацювати!" — видихнув він.

Магія скупчувалася довколо викликаної істоти. Він стояв, дивлячись просто поперед собою сліпими очима, і явно не помічав, що відбувається, однак туман сили обвив уже і ноги, і міцний торс, і навіть торкався крил.