РОЗДІЛ 25

Ноель

Всередині мене все ще жив трепет від зустрічі з Агнес. Вона сказала мені "так" — і хоч я вірив у те, що отримаю згоду, тепло від цих слів наповнювало тіло. А слідом приходив холод усвідомлення: зараз відбудеться допит батька, і те, що ми з'ясуємо, може змінити все моє життя. Скільки підступних злочинців вдасться випадково викрити, риючись в його спогадах? 

Я сподівався лише на те, що лорд Ледвелл позбавить мене бодай частини цього тягаря. 

Коли я прибув на місце, літній демон уже був тут, нервово походжав коридором. 

— Дякую, що погодились, — звернувся я до нього.

— Ітан хотів би цього.

Так. Напевне, так. 

— Ходімо? Дізнаємось, як же все-таки все відбувалось, — запропонував я. — Якщо він, звісно, винен. 

— Якщо... — Ледвел зітхнув. — Якщо...

Я повів його за собою.

Увійшовши в кімнату для допитів, я зіштовхнувся із пекучим поглядом батька, сповненим ненависті. Та ані це, ані погрози не могли відстрочити того, що насувалося.

Я не вперше був свідком подібного допиту. До цього я вже бачив, як це робили, на початку своєї служби. І це було так само моторошно, як і вражаюче.

Ментальні допити не дарма проводяться суворо за регламентом. Бо вправний менталіст за таких умов міг наробити чимало біди. 

Та лорду Ледвеллу можна було довіряти. Він не раз доводив це під час наших зустрічей.

— Ти пошкодуєш про це, щеня, — це були останні слова батька, які він виплюнув, перш ніж пальці демона торкнулися його скронь, і його очі закотилися.

— Я перевірю його останні спогади перед арештом.  Хвилини, години, тижні. Йтиму у зворотньому порядку. Це може зайняти деякий час, — попередив Ледвелл.

Я тільки кивнув, нервуючи. Це виявилося складнішим, ніж я гадав. Дивитися, як хтось порсався у спогадах мого батька, шукаючи докази того, що він — чудовисько. Вбивця.

Лорд Ледвелл був повністю сконцентрований на допиті.  Кілька разів, ніби ухопившись за якийсь спогад, він ставив батькові запитання.

Той пручався. Принаймні намагався пручатися. Він з такою силою стискав пальцями край столу, що той почав тріскатися. На його скронях виступили вени. Та усе було марно.

Його таємниці, усе, що він намагався приховати, розкривали шар за шаром, аж поки усе не закінчилося.

Коли з допитом було покінчено, батько безсило відкинувся у кріслі. Він втратив свідомість, що не було рідкістю при подібній процедурі. Та дивитися на те, як його забирали... це мене геть не потішило.

— Мені шкода, Ноелю, — зрештою промовив лорд Ледвелл. Він дивився на мене зі щирим співчуттям. — Жахливо чути таке про рідного батька, але ти мав рацію. Це він стояв за нападами, намагаючись прикликати прадавнього демона. Усе задля захоплення влади... Але, боюся, це не кінець. Він працював не сам. Нам варто поспішати. Якщо вірити його спогадам, просто зараз інші члени культу намагаються закінчити ритуал. Ми мусимо завадити цьому за будь-яку ціну.

Жахливо чути про рідного батька те, що він винен у вбивствах, проте дізнатися про те, що ритуали тривають, було ще гірше. 

Я віддав накази своїм підлеглим, звелів викликати лікаря, що стабілізував би батька після ритуалу. Тоді повернувся до лорда Ледвелла.

— Я звелю негайно збирати людей, щоб вирушати туди.

— Не встигнемо, — заперечив він, — Ми мусимо вирушити уперед та виграти трохи часу для підмоги. Мій хлопчик... — в голосі лорда Ледвелла відчувався неприхований біль, а ще рішучість, — Його вже не повернути. Але ми можемо врятувати інших. Я піду першим. Ви можете доєднатися до мене пізніше, коли усе буде готово.

Про те, щоб відпустити літнього демона одного, навіть не йшлося. Я відправив Ліонелю ментальний сигнал, сподіваючись, що він знайде спосіб сповістити людей, і сказав:

— Я з вами.

"Ноелю, мені це не подобається. Сповісти своїх".

— Ти не мусиш ризикувати через старого дурня, — промовив Ледвелл, похитавши головою, — В тебе усе життя попереду. 

Та він однаково не зміг мене відмовити. Залишивши повідомлення для помічника, я відправився разом із Ледвеллом до місця проведення ритуалу.

За інформацією, здобутою зі спогадів мого батька, ритуалісти використовували підвальне приміщення під старим архівом, просто в центрі міста.

Ледвелл розгубився, керований радше емоціями, аніж чітким розумінням, куди йти, проте мій досвід не підводив. Довелось постаратися, але я відшукав важіль, що відкривав потаємний хід.

Ми спустилися на ярус нижче в рушили запиленим коридором. Крок за кроком, я просувався вглиб, аж доки в ніс не вдарив неприємний запах крові.

Це тут.

Аж тоді я відчув різкий та болючий укол у шию. Здавалося, ніби моїм тілом розтікається рідкий вогонь. Тіло вмить стало важким, неслухняним. Збилася координація. Щоб встояти на ногах, я схопився за стіну, та рука, надто слабка, підвела мене, й натомість я врізався головою у кам'яну стіну.