22.3

Більший шматочок лазаньї зник з тарілки ще швидше, ніж менший. Китичка тепер не дрібно тремтіла, а вальяжно колихалась. 

"Ситий демон — щасливий демон", — пожартував в моїй голові Вед. 

— Ти готуєш просто божественно!

Що ж, навряд він так казатиме, коли я всоте чергуватиму піцу і лазанью, — подумки нервово кахикнула я.

Треба буде спитати в Лілі ще якісь рецепти, якщо випаде нагода.

— Тут ще є, — з посмішкою промовила я, — І багато, тому не соромся. Я... Зізнаюся не впевнена скільки тобі треба, щоб почуватися добре, але я готувала для тебе, тож... Коли мають провести допит?

— Демони їдять доволі багато... — ніяково озвався Ноель. 

"Не вір йому, він бреше, він має поганючий апетит зазвичай", — відказав Вед. 

Але це зараз було не так важливо, як інша відповідь Ноеля. 

— Для допиту потрібна серйозна підготовка. Думаю, кілька днів. Поки що ми готуємось.

Я кивнула, й відрізала ще один шматочок лазаньї, не впевнена у тому, чи не поставити перед ним цілу форму. Якщо Вед каже, що Ноелю потрібно більше їсти, то хто я така щоб заперечувати?

— Я сподівалася, що це станеться раніше, — зітхнувши, зізналася я, — Щоб усе швидше вляглося, й на тебе не було такого тиску.

Тепер було зрозуміло чому він так нервував. Якщо не заспокоїти демонів до тієї званої вечері, хтозна що вони учудять під час неї.

Я припускала, що Його Величність хоче показати всім, ніби тримає ситуацію під контролем, й протести демонів його не лякають, проте не була впевнена у тому, що це гарна ідея.

— То... Що ми робитимемо на цій вечері? Бо, якщо в твого батька справді є посіпаки, для них це гарна нагода влаштувати чергову провокацію, або спробувати витягнути його й допомогти йому втекти, щоб він не розкрив усі подробиці їхнього зловісного плану.

— Від втечі батька захищають не ті, хто буде на вечері, а бойові маги і артефакти відповідної сили, тож навряд чи він справді матиме достатньо можливостей для втечі, — заспокоїв мене Ноель. — Король ризикує, але все ж не робить абсолютних дурниць. Що стосується вечері...

Цього разу йому знадобилось кілька хвилин для заспокоєння. 

— Я збрешу, якщо скажу, що мені подобається ця ідея, — зрештою проговорив Ноель. — Тому ми підемо, але постараємось поставити більше захисних чар та використати артефакти.

— Звучить непогано, — кивнула я, — І ще... Може цього разу взяти Сіріуса? Знаю, він трохи... Проблемний, і є ймовірність, що він спробує вкрасти якусь золоту люстру з королівського палацу, — з моїх грудей вирвався нервовий сміх, — Звісно, я серйозно поговорю з ним, і попрошу цього не робити. Але, гадаю, нам не завадить пара зайвих очей, щоб непомітно наглянути за твоєю мачухою та загалом усіма, хто поводитиметься підозріло.

— Ну... Ні, Сіріус, звісно, не подарунок, але якщо він дзьобне якогось знахабнілого демона в око за те, що той сказав щось паршиве... Думаю, я з задоволенням його підтримаю.

— Око це надто травматично, може просто в голову? — пирхнула я, здригнувшись від уявної картини, — Хай там як, сподіваюся вечір мине добре. 

Я не сказала "без трупів", хоч саме це і мала на увазі.

— Будемо вірити у те, що Сіріус не сприйматиме вираз "очі як смарагди" буквально...

Не стримавшись, я затулила рота долонею, й розсміялася вголос.

Я вже казала, що маю слабкість до чорного гумору?

— Звучить як ідея для книжкового серійного вбивці... Вибач, — я згадала, що Ноель не любить читати про вбивства.

Ноель пирхнув. 

— Сподіваюсь, що всі подальші вбивства в нашому житті будуть лише на сторінках книжок...

"А ти б так про Сіріуса не казала, хто його зна, ким він там в минулому був..." — пожартував Вед тим часом.

"Припускаю, що злодюжкою?" — спитала я, сумніваючись, що його душу залишили б, і дозволити втілитися у ворона, якби він справді був убивцею. 

А тоді раптом згадала:

— Ой, там здається залишилося трохи шоколадного печива!..

Побачивши в Ноеля погляд кота зі Шрека, всміхнулася, й почала шукати вазу, яку довелося заховати від ненажерливого птаха. Щоправда знайшлася вона на найвищій полиці, тож я, недовго міркуючи, взялася приставляти до шафи стілець, щоб полізти нагору.

— Що це ти робиш? — миттю сполошився Ноель. 

Я ще й підняти спідниці не встигла, як чоловік уже був поруч зі мною, готовий заступати собою стільцеву перешкоду, аби я тільки не влізла в халепу.

"Агнес, господи, пристойність, пам'ятай про пристойність! Гаразд, ти при Ноелеві це робиш, а якби ти при якійсь леді на стільця полізла?!"

— Печиво збиралася дістати? — ніяково промовила я. А подумки пирхнула:

"Тут більше нікого нема. До того ж, в мені десь півтора метри... Ем... Все життя? Я завжди так усе дістаю".

В супермаркеті, правда, бувало ніяково. Бо люди завжди на мене дивилися так, ніби я збираюся вкрасти цю підставку для співробітників, що розкладають продукти, а не перенести її в інший відділ, але...