РОЗДІЛ 22

Агнес

Відколи Ноель пішов, я не знаходила собі місця.

Ці жахливі новини з протестами, викликаними наклепом мачухи Ноеля, так сильно контрастували з щастям, що охопило нас вчора ввечорі, що це збивало з пантелику.

Частково я зрозуміла, чому леді Агнес змусила нас поїсти, перш ніж розповісти про це — вочевидь бо після цього жодному з нас шматок у горло б не ліз.

— З ним усе буде гаразд, — заспокоював мене Ітан, що більше не був вимушений переховуватися деінде в іншій частині будинку, аби випадково не натрапити на нас у компрометуючому вигляді, — Ноель досвічений та сильний чарівник, крім того він боєць. Він, як ніхто, здатен себе захистити.

— Знаю, — зітхнула я, — Знаю, правда. Я вірю в нього, просто… Сама думка про те, що він мусить зараз розбиратися з усім цим безладом сам-один, коли ці дурні кидаються  на нього з огидними брехливими звинуваченнями…

Я заплющила очі й обійняла себе за лікті, намагаючись заспокоїти лють, змішану з тривогою.

— Я просто хотіла б бути поруч. Щоб там, коли хтось посмів би сказати якусь дурню, був хтось, хто змусив би їх стулити пельки. Щоб Ноель відчував, що він не сам, розумієш? Він так довго робив це, терпів зневагу інших усе своє життя… і мене вбиває те, що він знову змушений проходити через це сьогодні.

Це, звісно, було не єдиною причиною.

Я добре памʼятала лють натовпу під час балу. Погляди, які кидали на мене, бо вірили у причетність ельфів до вбивств демонів. Те, як дивилися на Ноеля, мовляв він не один з них, і тому вони не можуть йому довіряти.

Також я багато памʼятала про протести у своєму рідному світі, і знала, що не всі вони такі мирні, якими їх називають. І що будь-який з них міг закінчитися трагедією. Бо, коли хтось зробить перший крок, насилля вже буде не зупинити.

Я була навіть готова порушити прохання Ноеля, й відправити Сіріуса шпигувати, от тільки не змогла знайти його у будинку. Схоже відучора він так і не повернувся.

Ну просто не ворон, а кошак якийсь, що сам по собі гуляє.

“Можливо він вже зайнятий корисною справою…” — раптом промовив Вед.

Зупинившись, я підозріло примружилася.

“Ти щось знаєш?”

“Я цього не казав”.

“Але це був доволі красномовний натяк! — зауважила я, — Просто скажи, якщо він зараз допомагає Ноелю, і я заспокоюся”.

“Точно?”

Ну… Можливо ні.

Мабуть, доведеться визнати, що з роботою мого майбутнього чоловіка спокій мені тільки снитиметься.

Але він такий чудовий, що я можу пробачити йому його небезпечну роботу.

“Особливо якщо він як слід перепросить. Скажімо на колінах…”

Я ледь не вдавилася повітрям від його брудного натяку.

“Тобі обовʼязково бути таким розпусником?”

“Я — Бог кохання, сама як гадаєш?” — гмикнув Вед.

Гадаю, що мені було б значно спокійніше, якби я прикопала мачуху Ноеля вчора в кучугурі.

“А я казав!”

Так, казав…

Зітхнувши, я втупилася у вікно. Хоча, звісно, мала б працювати над рукописом. Байдуже, що я поки що гадки не маю чи зможу якось перенести його у рідний світ, і чи є шанси в цьому світі продавати любовні романи.

Я приділила цій справі забагато років свого людського життя, щоб просто полишити цю справу.

На щастя, завдяки допомозі Ітана, вона просувалася значно краще. Я майже не псувала папір, хіба що випадково зачіпала чорнильницю й перевертала її. Втім, мені дуже не вистачало клавіші бекспейс, щоб можна було просто стерти помилку кількома натисканнями.

Все ж було в цьому щось… В тому, щоб писати від руки, й не мати такого простору для помилок.

Я вже багато років не писала від руки нічого, крім деяких приміток та ідей на майбутнє. Ну, може ще інколи малювала мапи. Але так, щоб створювати чернетку… Мабуть, востаннє це було ще у школі.

Але зараз я не мала іншого способу зайняти руки та заспокоїти нерви, крім може...

Відклавши перо, я покрокувала на кухню.

Звісно, я гадки не мала коли Ноель повернеться, і чи зможе він зазирнути до мене сьогодні взагалі. Проте, якщо це станеться, припускаю що він буде голодний.

З цими думками я взялася перебирати продукти та спеції, міркуючи над тим, що краще приготувати, і, зрештою, взялася до роботи.

Десь за півтори години, коли повітря наповнилося ароматом двох соусів, і я почала збирати страву у формі, перш ніж відправити її у піч, Ітан поцікавився:

— Що ти таке робиш? Пахне смачно.

Я зупинилася просто як була, з вінчиком, яким помішувала бешамель, й вирячилася на нього.

— Ти відчуваєш запахи? — розгублено спитала я.

— Ну я ж можу тебе чути, — відповів він, — І говорити.