20.3

— О, це була дуже мила розмова! Вона назвала мене Агнес, я її — Діонара, тоді ми запропонували одна одній випити заспокійливого чаю... Ми тепер практично найліпші подружки! Гадаю, варто зробити її дружкою на весіллі, й запросити на ночівлю, щоб заплітати одна одній волосся, — пхикнула я.

А тоді, помітивши реакцію Ноеля, додала: — Вибач, я буваю саркастичною, коли нервую. Насправді я не хотіла тебе засмучувати. Вона не сказала нічого такого, чого б ми від неї не чекали. Думала що погрози змусять мене використати на тобі ці мої звабливі ельфійські прийомчики, щоб ти випустив батька з-під варти. Повірити не можу, що вона справді чекала, що це подіє. Мабуть, вона у відчаї.

Ноель хитнув головою.

— Діонара... Вона продовжує рити собі і батькові могилу. Під час обшуку я виявив тільки одну пляшечку зілля, але на цьому справа не закінчилась. 

Ноель роззирнувся і пошепки додав: 

— Я знайшов книгу, де описується ритуал виклику прадемона. Скоріше за все, саме для цього і потрібно було стільки кровіта жертв.

Що ж, ця новина не була радісною.

— То він намагався викликати у цей світ якогось супер сильного демона, щоб той "відновив панування демонів" чи щось таке?

От же хворий покидьок... Добре, що він бодай не встиг його закінчити.

— Прадемони значно сильніші за звичайних демонів та можуть виступати покровителем. Наче Лі та Вед, але трошки менших масштабів. Не божества, на щастя. Проте "не встиг"... Це дуже сумнівно. Прадемона неможливо викликати самостійно, для цього потрібне магічне коло і спільники. Я боюсь, та, що ми зловили мого батька, не означає, що все скінчилось. Нам потрібно знайти бодай місце, де зберігається кров, щоб хтось, та ж сама Діонара, не закінчив ритуал.

Я задумливо застукотіла нігтями по порцеляновій чашці, а тоді спитала:

— Ноеле, а в цьому світі дозволені ментальні допити? Ну, зважаючи на перспективу загрози...

— Потрібен дозвіл від самого короля. Вважаєш, мені варто завтра зробити запит?

— Я не бачу причин, з яких він мав би тобі відмовити, адже ці вбивства в першу чергу загрожують його репутації правителя. Якщо він втрутиться, й допоможе швидше закрити справу, це зведе усі балачки про те, що його анітрохи не турбує те, що хтось вбиває демонів, бо він сам ельф, нанівець, хіба ні?

Ноель явно сумнівався. 

— Король може не ризикнути... проте ти права. Краще звернутись і отримати відмову, аніж не звернутись і потім картати себе за інші втрачені життя.

— Мачуха, скоріш за все, спробує підняти галас, — попередила я, — Вона прямо сказала про це, попри мою пораду звернутися до адвокатів і спробувати довести невинуватість чоловіка законним шляхом. Гадаю це тому, що вона не може. Можливо вона в курсі що він причетний до того, що сталося, або ж лише здогадується, й підозрює, що спроба допомогти тільки поховає його глибше. Хай там як, нам краще бути готовими.

— Варіантів все одно нема. Доведеться боротися з тим, що маємо... 

Ноель відкинувся на спинку стільця. 

— Давай забудемо про них бодай зараз.

— Із радістю, — зітхнула я, шкодуючи, що сама не маю хвоста, щоб побешкетувати під столом, замість сидіти й дивитися на чашку з какао, хоча...

На мить мене осяяла геніальна думка.

— Тоді... Хочеш зіграти у гру? — запропонувала я.

Ноель явно зацікавився. 

— І що за гра?

— В моєму світі дуже популярна гра "Правда чи дія". Гравці по-черзі обирають свій хід: "правда" чи "дія". Якщо обрати "правду", треба чесно відповісти на одне запитання, якщо "дія" — виконати якесь завдання. Якщо завдання чи питання тобі здадуться некомфортними, ти можеш змінити "правду" на "дію" і навпаки, — пояснила я, — Звісно, можна зупинитися будь-коли. Зіграємо?

— Ніколи не грав в такі веселі ігри! — пожвавився Ноель. — Давай зіграємо... Обіцяю не переходити межі пристойності. 

"Ой, котику хвостатий, не тобі треба таке обіцяти, не тобі, — захихотів Вед. — Люблю цю гру. Я взагалі ігри люблю. Можна ще в шахи... На роздягання".

"Думаю, ми дійдемо до цього, щойно опинимося на території без ризику бути заскоченими зненацька тітонькою, або кимось ще".

— Тоді... Ти перший. Правда чи дія?

Ноель навіть не засумнівався.

— Правда.

— Гмм, добре... — я на мить замислилася, а тоді спитала: — Чому саме таємна поліція?

— В дитинстві я добре навчився вгадувати батькові емоції, підмічати деталі, ховатися і приховувати те, що робив. Щоб батько не сердився. Зрештою, вирішив використати це на користь... Ну, і доєднався до лав таємної поліції.

Ноель усміхнувся, ніби це не було одкровенням, а тоді спитав:

— Правда чи дія?

Я теж всміхнулася. Зваба обрати "дію" була великою, але я вирішила грати в довгу, тому відказала:

— Правда.

— Чим ти займалась в своєму світі?