19.3

Першим на обличчі відбилися шок та зневіра. Здавалося, він чекав, доки я або хтось інший повідомить йому, що це розіграш, невдалий жарт. 

Тоді прийшло усвідомлення.

На мить я побачив, як тінь жаху промайнула на його обличчі. Зблиснула а його очах, й швидко змінилася гнівом. Він запихтів. Білки налилися кров'ю. М'язи батька напружилися, ніби готуючись до атаки. 

Якби поглядом можна було вбивати, від нас би мокрого місця не залишилося б. Та, попри це, попри те, що я був готовий до опору, він не кинувся ані на мене, ані на моїх людей.

— Яка нахабна брехня! — прогримів його голос. Той самий голос, що змушував мене здригатися в дитинстві. Зіщулюватися від страху, намагаючись сховатися у власному будинку.

Батько ніколи не бував задоволений мною або будь-чим, що я робив. Однак, коли він злився... Він був по справжньому страшним.

Втім, він більше не лякав мене. Я більше не був слабкою, розгубленою дитиною.

— Це наклеп! Ти не посмієш, паршивцю! Гадаєш, позбувшись мене, захапаєш мій титул та статки?! Це поліцейське свавілля!

 Звісно, я міг би сказати, що титул мене не цікавить, а статки я готовий поділити між сестрами і виступити їх опікуном, але мені вже чимало років. Я добре знав, що батько ніколи не сприйме мої слова як належне, і жодні виправдання насправді його не хвилюють. Та що там, цей чоловік обурюватиметься завжди. 

— Якщо вашу провину буде доведено, лорде де Монморенсі, про статки та титул вже не йтиметься, — відрізав я. — Ваші руки, будь ласка.

Він витріщився на кайданки, які подав мені один з помічників, наче це були отруйні живі змії леді Абер. 

— Руки, — з натиском повторив я.

Батько дивився на мене так, ніби хотів вбити, однак підкорився. Коли на його зап'ястках зімкнулися антимагічні кайданки, він прошипів: 

— Я цього так не залишу! Я знаю, ти підставив мене, паскуднику! І, коли я це доведу, ти за все відповіси!  Твоє звання тебе не порятує!

— Я не можу родинним зв'язкам дозволити вплинути на мене. Це поставить під удар інших молодих демонів. Де ви зберігаєте зілля та магічне приладдя, лорде де Монморенсі? 

Можна подумати, я й так не знав.

— Немає в мене ніякого зілля, малий покидьку! Хоча, якщо ти підкинув, то може і є! Тоді тобі краще знати де його шукати! Тобі це так з рук не зійде!

Він і далі викрикував образи і погрози, допоки його уводили на допит, геть не збираючись співпрацювати. Втім, іншого я і не чекав. Добре бодай те, що він не розпочав бійку. Хоча, якби він на це пішов, добряче полегшив би мені роботу.

Батьків кабінет з зіллями, звісно, був під замком. Діонара намагалась сперечатися зі мною та переконувала, що ніякий слідчий, будь він хоч десять, хоч сто десять разів голова таємної поліції, повз неї не пройде і не зайде до кабінету, бо це незаконно. Її не переконав навіть ордер на обшук — і це лише підтверджувало мої підозри. 

— Леді, — спробував догукатись до її здорового глузду Метью, — невже ви не усвідомлюєте, що лише робите гірше своєму власному чоловікові? Якщо ви не пропустите слідчих всередину, це означатиме, що вам є що приховувати!

— Це неприйнятна поведінка! — демониця впиралась і далі. — Ноелю, ти геть втратив здоровий глузд. Як ти можеш настільки нахабно виступати проти власного батька?!

— Я стою на стороні закону, а він зараз наполягає, аби я все-таки відчинив ці двері, — похитав головою я. — Діонаро… А, гаразд. Відчиню сам. 

Можливо, в іншому домі це склало б проблему, але в мені тече кров де Монморенсі. На жаль. 

Я притиснув долоню до родової печаті, що, як і в будь-якому поважному демонічному будинку, була зображена на дверях, і направив імпульс сили. Кілька секунд нічого не відбувалось, а потім двері відчинилися з тихим скрипом. Піддалися все-таки. Спрацювало. Отже, будинок не забув мене, малого…

Діонара щось прокричала, але я не прислухався до звуку її голосу. Натомість зайшов всередину, впустив помічників, свідків, яких вони знайшли на вулиці, і взявся методично оглядати кабінет. Перебирав книги, продивлявся зілля. 

Баночка зі снодійним, до речі, відкрита, лежала серед ліків. 

— Запишіть, — звернувся я до помічників, — засіб, що вводили жертвам, знайдено на столі серед побутових ліків. 

— Це обурливо! Дормін погано спав! Це просто ліки! — вигукнула Діонара.

— Просто ліки? А рецепт на них? — вигнув брови я. — Дивимось далі…

Вона затихла. Потім вислизнула за двері і тихенько схлипувала в коридорі. Я змусив себе не реагувати, зайнявся важливішими справами: продовжував обшук. Доволі швидко знайшов кілька магічних кинджалів, яких тут не мало бути, а потім наштовхнувся на потаємний сховок. Натиснув на панель, активував силу крові, потай випустив Тіні і нарешті зміг видобути те, що було всередині. 

— Безодне мене побери… 

“Зарано!” — огризнувся Ліонель. 

Та не рано. На обкладинці книги було кривавими літерами виведено “Прадемони: виклик і контроль”.

Заборонена книга, що містила безліч небезпечних ритуалів. І серед них, я не сумівався, знайдеться ритуал виклику якоїсь тварюки за допомогою крові молодих демонів.