16.4

Ноель явно розумів: жінка так просто не розлучиться зі своїм браслетом. Він дивився на мене з усією можливою серйозністю і спитав: 

— Що саме я повинен знати?

Зітхнувши, я на мить заплющила очі, й вчепилася пальцями у тканину сукні, відчуваючи, як повертається  паніка.

— Ти... Скоріш за все розізлишся, але ти мусиш дізнатися це від мене, а не від когось іншого... — обережно почала я, — Просто... Якщо можеш, дослухай мене, перш ніж... Словом... Я не з лісу. Я взагалі не з цього світу. Донедавна я навіть не знала, що цей світ справді існує. Мій світ... Він відрізняється від цього. В ньому немає магії. Або ж я була впевнена, що її немає...

Річ у тому, що в мене був дуже поганий день, мій наречений зрадив мені зі своєю помічницею, і я трохи... Облаяла Найсвітлішого Веда через те, що зі мною сталося. Я чесно не думала, що він справжній. В моєму світі це просто ще один книжковий герой... А тоді він розповів мені про тебе й відправив мене сюди. Я... Не брехала щодо портрету і закоханості, — я не збиралася плакати, чесно не збиралася. Ноель мав повне право злитися, і я не хотіла тиснути на нього сльозами, та однаково відчула зрадницьке печіння в очах, — Але уся ця історія про ліс — це неправда. Пробач.

Минула секунда, дві. Десять. Хвилина. Я все чекала, доки Ноель щось скаже, але він мовчав — і до мене нарешті дійшло, що він слухає голос у своїй голові.

— Ох, Агнес... То ти іншосвітянка? Ти — чаклунка? Ти... Я можу не приховувати від тебе, що я — чаклун Претемного Лі? та це ж прекрасно! — всміхнувся він. — А я ламаю голову, що не так. Виходить, в тебе нема упереджень, бо ти не звідси! — якусь мить Ноель ще усміхався, а потім нарешті зрозумів, що я йому розповіла. — Господи Боже претемний...

Розгублено кліпнувши я відчула, як щокою котиться сльоза, й, почервонівши від сорому, змахнула її.

— Пробач, я не хотіла брехати, але я не могла просто вивалити усе це, особливо коли поряд був твій батько, а тоді... Я просто не знала з чого почати. "Привіт, я прибула з іншого світу, бо закохалася в тебе з першого погляду"? — з моїх грудей вирвався нервовий смішок.

Я б точно втекла від такої дівчини. Можливо ще й поліцію викликала. Хоча, Ноель сам поліцейський...

Чомусь в цьому контексті думки про арешт гайнули кудись не туди, змусивши мої вуха палати.

Ноель опустився на диван. На його обличчі досі відображалась суміш подиву та полегшення. Потім він, кілька разів моргнувши, спитав: 

— А леді Абер? Ти аж ніяк не можеш бути її племінницею. Тоді?..

— Ну... Формально вона сказала, що тепер я її названа племінниця. Леді Абер поставилася до мене, як до рідної, і допомогла оформити документи, але... Так, фізично ми не родички. А це, — я вказала на вухо, — раніше не було таким довгим і чутливим.

В Ноеля нервово затрусився хвіст. 

— Зрозумів, — з зусиллям промовив він. — Це складно втямити, проте... Шляхи божі вміють дивувати.

— Ти не злишся? — тихо спитала я.

Найбільше за все в ту мить мені хотілося обійняти його, проте я не знала чи можу.

— Мені складно це прийняти, проте, думаю, я впораюсь. Зрештою, дівчина ж іншого світу справді могла б прийняти мене, — він усміхнувся. — Тепер я краще розумію.

Він взяв мене за руку та обережно поцілував пальці.

Від думки про те, що він знову вважатиме себе не таким, недостойним когось з рідного світу, просто через мене, болюче стиснулося серце.

Я хотіла сказати йому, що це не так. Що справа не в ньому. Що, якби я народилася в цьому світі, якби я знала його раніше, я ніколи не відштовхнула б його через те, що він відрізняється. Хотіла сказати йому, що він чудовий. Неймовірний. Найпрекрасніший чоловік з усіх, кого я зустрічала. Але натомість змогла промовити тільки:

— Я... можу обійняти тебе?

— Звісно! Звісно! — швидко кивнув Ноель, а тоді обережно простягнув руки, аби обійняти. — Ти прекрасна, Агнес, і те, що ти з іншого світу, нічогісінько не змінить.

Притиснувшись до нього всім тілом, сховавши обличчя в його шиї, вдихаючи його запах, змішаний з травами, я тихенько схлипнула від полегшення, а тоді відчула, як його долоні заспокійливо гладять мене по спині, а хвіст обіймає за талію.

— Це ти чудовий, Ноелю. Я... Мені так шкода, що я не народилася тут, справжньою ельфійкою. Що не зростала з тобою, я... Я б хотіла бути поруч, завжди. Щоб ти ніколи не почувався самотнім. Щоб ми разом вигадували якісь дрібні покарання для твого злого батька, що змушували б тебе посміхатися, а його — скаженіти. Я знаю, що минулого не змінити, але я залишуся, якщо ти мені дозволиш.

Він тихенько засміявся.

— Я радий, що ти не ельфійка. Це означає, що мені не треба слухати від твоєї ельфійської рідні про неболючі операції з ампутації хвоста, — захихотів він. — Все добре, все добре, Агнес... Просто ми пізнаватимемо одне одного чесно. Так?

— Ноелю, якщо я почую, як хтось тобі це пропонує, я ампутую йому язика, і тобі доведеться мене заарештувати.

Я трохи відсунулася, достатньо, щоб серйозно поглянути йому в очі, а тоді не втрималася і теж захихотіла. Бо його посмішка була заразною.