16.3

Мені хотілося гарчати через це дурне, несправедливе суспільство, що змусило Ітана та Мілліану до останнього приховувати власні почуття. Суспільство, що було готове затоптати Ноеля через його відмінності чи звʼязок зі мною.

"Ні, я маю на увазі, що у них не було ніяких романтичних стосунків з Мілліаною, це ж очевидно! — фиркнув Вед. — Вони були спільниками. Так що давай, поштурхай свого привида, нехай правду розказує про ті чудові описи та вірші, що тобі надиктовував. Мені три з половиною тисячі років, я в ці ігри не граю".

"В сенсі не було?"

Розгублено кліпнувши, я подивилася на Ітана. Демон винувато відвів погляд, підтвердивши слова Найсвітлішого.

— Ітане, ти нічого не хочеш мені розповісти? — спитала я, склавши руки на грудях, й почуваючись останньою дурепою.

Демон зробив дуже невинний вигляд — такий невинний, як роблять завжди, коли в чомусь провинилися, — і тихенько спитав: 

— Про що саме?..

Важко зітхнувши, я підвелася з крісла, відчуваючи бажання стукнути одного привида парасолькою графині.

Цікаво, привида взагалі можна стукнути парасолькою?

Не витримавши, я вибухнула:

— То ви не закохані?! Я всю ніч не спала, записуючи романтичні вірші для неї під твою диктовку, вмиваючись сльозами від розчулення! В мене досі рука ниє, бо тобі не подобалося як я виводжу ті дурні вензелі! А ти увесь цей час водив мене за ніс?!

— Я не водив за ніс! — вигукнув Ітан, задкуючи. — Це були гарні романтичні вірші, але ж я не казав, що вони про Мілліану! Так, вони були дещо... Теоретичними, це правда! Я не думав, що ти так образишся і так... Вибухово відреагуєш.

— Сіріусе, принеси, будь ласка, парасольку тітоньки, — вбивче-холодним тоном попросила я.

— Принесу за сапфір-р-рні кульчики! — прокаркав цей нахаба. Проте я була така зла, що погодилася, й птах улетів за зброєю від нахабних демонів.

— Це не зовсім та справа, про яку я міг розповідати! — спробував виправдатися Ітан. — Я взагалі не повинен був посвячувати в це нікого, але ти була такою доброю до мене, що я довірився... Агнес, ну, пробач! 

— А що, власне, відбувається? — здивовано спитав Ноель, нагадуючи про власну присутність.

— Виховничий процес, — промовила я, а тоді, зітхнувши, сіла назад у крісло, притуливши долоню до лоба.

Захлопали крила. Сіріус, каркаючи, приніс парасольку графині й поклав біля мене, проте я вже не бачила сенсу нею розмахувати.

— Я гадала, що допомагаю Ітану віддати останнє романтичне послання його коханій. Але, як виявилося, хтось дарма мучив мою руку, — похмуро відказала я.

— Не дарма! Це було надважливе послання для Мілліани! — запротестував Ітан.

— Коханій? А про кого мова? — водночас з ним зацікавився Ноель.

Щоб він не відчував себе зайвим, я м'яко стиснула його руку.

— Ітане, Ноель повинен знати усе, щоб допомогти тобі, — з натиском промовила я, дивлячись на привида. Хоча, після того, що він зробив, могла б і не питати в нього дозволу, — Ти сам казав, що хочеш знати, що з тобою сталося. Тому, будь ласка, будь з нами чесний. Що це взагалі було? До чого така секретність?

— Та Мілліані вони листи писали, — каркнув Сіріус, геть не поважаючи чужий особистий простір, — Агнес стільки паперу змар-р-рнувала! Жах!

Ноель зиркнув на Сіріуса. 

— Дякую, — сказав він. — Отже, про яку Мілліану мова? 

За секунду до Ноеля почало щось доходити.

"Лі підказав", — задоволено повідомив мені Вед. 

— Королівській племінниці?.. — прошепотів зрештою Ноель. — Їй ви лист писали?!

Почервонівши по самі вуха, я пробубоніла:

— Я думала вони приховують свої почуття, бо вона королівської крові, і через несхвалення суспільства, і вважала, що він просто хоче попрощатися. Але, вочевидь, я помилялася. Не те щоб я зараз розуміла що тут  відбувається.

— Ми приховували свої почуття щодо расизму! — випалив Ітан, доки Ноель намагався переварити інформацію. — Ми боролись за свободу всіх рас і їх рівність! Звісно, це було таємно, бо якщо принцесу за таким застануть — буде скандал, і моя рідня ніколи б того не схвалила. Звісно, я хотів попрощатися і передати все, що мені відомо про демонічну коаліцію проти ельфів!

Я ледь не загубила щелепу, коли Ітан в усьому зізнався. А тоді, досі шокована, з його дозволу переказала усе Ноелю, що стрімко похмурнів.

— Але я не розумію, — похитала головою я, — Хіба усе не мусить бути, ну... навпаки? Хіба це не злі расисти мусять переховуватися від суспільства й закону?

Погляд Ноеля став зовсім сумним. 

— Боюсь, моя леді, у твоєму лісі або не було демонів, або були надто хороші правила життя, якщо ти ніколи не заставала того, наскільки закон може схвалювати різноманітні прояви расизму, — сумовито всміхнувся він.

Згадка про моє походження знову вкололо мене почуттям провини. Але вивалювати це на Ноеля просто зараз, коли в нього по самі вуха проблем та важливих справ...