15.3

Після вчорашнього далеко не всі вельможі королівства поспішали прибути за викликом, і я розумів, що справа затягнеться аж до вечора. Здавалося б, кожна людина повинна усвідомлювати, що зайві паузи можуть коштувати життя новим жертвам. Проте зазвичай після святкувань аристократи воліли проводити час в теплих ліжках, і навряд чи заради демониці, яку навіть не знала більшість присутніх, змінюватимуть ці звички.

Мені пощастило: не дивлячись ні на що, в приймальні уже чекало два молодих ельфи… І мій батько. Я спробував стримати свій подив, не видати його ані гмиканням, ані виразом обличчя, а потім мстиво запросив першого з ельфів до кабінету.

Лорд Дормін може зачекати. Зрештою, я сам чекав на нього мало не пів життя, сподіваючись на батьківське тепло. Хай помучиться, чи що… 

Можливо, він зовсім не хвилюється через вбивство або можливі наслідки допиту, було б навіть дивно, якби батька це турбувало — попри його очевидне знайомство з демоницею, — проте я знав, що він дратуватиметься через очікування. Інший демон, його син, ще й син, якого він настільки не схвалює, зневажив ним, посмів віддати пріоритет комусь іншому! Це привід рвати та метати. 

Перший ельф мало що чув та бачив, увесь вечір провів у свиті короля та витріщався на своє кохання. Розпитавши про всі деталі й переконавшись, що хлопець навіть не помітив демоницю на балу, я відпустив його.

Другий, лорд Адлер, був персоною шанованою і вельми впливовою. Він з порогу заявив мені: 

— Цю демоницю я не знаю, і, якщо вона не високого роду, навіть не повинен знати. Зрештою, мій статус не передбачає спілкування з нижчими демонами. Проте, лорде Ноелю, я дуже занепокоєний тим, якою дорогою пішло розслідування. Ви чули, що пишуть у пресі? 

— Якщо ви про звинувачення ельфів, то так, чув, і вони, поза всяким сумнівом, шалено мене обурюють, — кивнув я. — Проте я не маю можливості вплинути на людські пересуди. 

— Не маєте, — зацокав язиком ельф, — але повинні це зробити, якщо не бажаєте негативних наслідків. Ви ж розумієте, що це може призвести до абсолютно неприпустимого: до расизму вже проти ельфів.

— Будь-який расизм — неприпустимий, — погодився я, похмуро киваючи на його слова, — і зі свого боку я докладу всіх можливих зусиль, аби такого не сталося. На жаль, давати будь-які гарантії за сучасного стану справ означає заздалегідь брехати, проте…

— Лорде Ноелю, всі знають, що ви близький до ельфів і маєте ельфійську кров, — лорд Адлер дещо криво всміхнувся мені, — і особа вашої нареченої тільки підтверджує цей факт. Це змушує нас усіх вірити у краще в вашому розслідуванні. Не допустіть, щоб ельфи постраждали. 

— Звісно. Проте зараз я повинен в першу чергу убезпечити демонів.

Лорд Адлер гмикнув.

— Серед них було кілька достойних персон, зокрема, молодий Ледвелл. Проте, лорде Ноелю, демонічна порода доволі… Специфічна. Можливо, це просто знак, що нам потрібно розмежуватися. 

— Лорде Адлере, я демон. Просто нагадую вам про це, — я продемонстрував йому хвіст з настовбурченою лютою китичкою.

Це явно не справило гідного враження на Адлера, бо він лише байдуже знизав плечима. На щастя, розмову було скінчено, і ельф вийшов, поступаючись місцем моєму батькові.

— Отже, Ноелю, ти волів слухати цього пихатого гостровухого півня, аби лише не викликати мене першим, — лорд Дормін закотив очі. — Дуже демонстративно. Як і те, що я отримав виклик на допит. Виклик абсолютно недоречний. 

— Дуже навіть доречний. Ви знайомі з загиблою, лорде де Монморенсі? 

— Це Скірінель Вілкінз, — відповів батько. — І, звісно, знайомий. Її батько колись працював на мене.

— Коли ви востаннє контактували зі Скірінель? 

— Ельфам ти теж задавав це питання? 

— Ельфи не визнавали свого знайомства з леді Вілкінз, і, радше за все, взагалі не бачили її до дня вбивства. Звісно, я перевірю цю інформацію, проте будь-який слідчий в першу чергу перевірятиме ті контакти, які самі заявили про себе. Публічно. 

— Отже, мені слід було збрехати, аби мій власний син не займався дурнею? 

— Дайте відповідь на питання.

Дормін скривився. 

— Я розраховував на те, що ти займатимешся справами й спробуєш спинити те, що роблять з твоєю расою. Натомість… Все як завжди. Я не контактував зі Скірінель доволі давно. Навіть впізнав її не одразу, хоча вона подібна до батька. 

— Так? — я уїдливо всміхнувся. — Гаразд. Отже, ви не спілкувались з леді Скірінель і не винаймали її? 

— Для чого? 

— Наприклад, для того, щоб вона зруйнувала мої заручини. 

Батько скривився, і в його очах промайнув гнів. В цю мить я майже не сумнівався, що він причетний бодай до пилку, який використали, аби позбавити мене здатності оборонятися. А може, і до багато чого іншого також. Від усвідомлення, що батько може бути винним у… Купі всього, у мене мало не скам’яніло серце. 

— Я не зацікавлений в розриві твоїх заручин, — процідив батько, — з чого б то мені займатися такими дурницями? Звинувачуй тоді свого любого короля, якщо тобі нема що робити, Ноелю! 

— Отже, ти не мав наміру розладнати мої стосунки з Агнес? Не робив їй непристойних пропозицій? Не винаймав Скірінель, не надавав їй магічну речовину, що мала б впливати на мій розум?