15.2

— Щодо Ноеля... Я збираюся поговорити з ним про тебе при наступній зустрічі. Я гадала, що зможу зробити це сьогодні, після оголошення про заручини, але... — я зітхнула, — Не впевнена коли це станеться наступного разу.

Ітан кивнув. 

— Він слідчий. Йому потрібно знати. Сподіваюсь, він не збереться розвіювати мене, але якщо й так, то я готовий до цього. Мої справи на цьому світі закінчились. 

Він втомлено потер скроні. 

— Думаю, лорд Ноель прибуде зовсім скоро, так швидко, як тільки зможе. Не залишить же він свою наречену на самоті.

Я не була така впевнена. Мабуть в нього тепер достобіса роботи.

Звісно, я ставилася до цього з розумінням. Проте... Мабуть, я ніколи не припиню хвилюватися.

— Я спробую вмовити його залишити тебе, — пообіцяла я, — Принаймні допоки ми з усім не розберемося, і ти сам не захочеш піти. Зрештою, можливо ти зможеш допомогти йому з інформацією. Не так часто випадає можливість поговорити з... — я затнулася, не закінчивши речення. Не хотіла його ображати.

Ітан захихотів. 

— Ти дивись, зараз ще станеш помічницею слідчого! Якщо Ноель не зможе говорити зі мною напряму, то доведеться використовувати тебе як переговірника для допиту!

Він подумав трішки. 

— А якщо ти хочеш, щоб він приїхав швидше, то можеш надіслати йому повідомлення і сказати, що знайшла важливого свідка. Хоча я нічого не пам'ятаю... Зате я був учасником подій, так?

Це правда, і може спрацювати, але ж Ітан нікуди не дінеться, а відривати Ноеля від справ...

— Гаразд. Я напишу йому, — зітхнула я, підводячись з ліжка й крокуючи у напрямку столу, заваленого купою списаних та порожніх аркушів, — Попрошу Сіріуса віднести лист. Але не знаю як швидко він прийде сюди.

Поки я писала Ноелю повідомлення, подумки дякувала нашим урокам з Ітаном за те, що мій почерк більше не був схожий на катастрофу. І, обережно добираючи слова, попередила Ноеля, що йому не варто кидати усе та бігти до мене, бо... Свідок готовий почекати стільки, скільки треба.

Коли я повернулася до вітальні, з листом, й на мені схрестилися уважні погляди графині та фамільяра, відчула себе бешкетливою дитиною, що розбила вазу і тепер намагається це приховати.

— Сіріусе, ти не міг би віднести Ноелю листа? Будь ласка.

— А що мені за це буде? — зацікавлено прокаркав він.

— Можеш з'їсти мій шматок пирога, — зітхнула я, з тоскою поглядаючи на десерт. Сіріус каркнув, і, зрештою, довелося запропонувати йому один з моїх кульчиків.

— Годиться! — погодився він, і, підхопивши листа кігтистою лапою, випурхнув у вікно.

— Тож... Що сталося? — спитала графиня, допитливо поглядаючи на мене з-за чашки.

Зітхнувши, я подумала, що варто сказати їй правду, враховуючи, що це її будинок.

— Пам'ятаєте той вечір, коли я побачила привида на вашій кухні? — спитала я. Й, дочекавшись кивка, продовжила: — Ну... Ми ніби поладнали.

— Он воно як? — графиня зробила ковток м'ятного чаю, ніби обмірковуючи щось, а тоді раптом всміхнулася: — Розкажи мені більше.

Зітхнувши, я почала розповідати про все, починаючи від того вечора, коли Ітан вчив мене писати. Від цієї леді без деталей не втекти.

❄

Ноель

Вночі я б не спав ані хвилинки, якби не Ліонель і клятий пилок, який все ще діяв на мене. Прийшовши до Рендольфа, аби обговорити з ним докази, я заснув уже через кілька секунд, просто поклавши голову на стіл. А бог, замість будити, моїми вустами промурмотів до Рендольфа про те, що зі мною сталось.

В результаті, некромант витратив купу часу на те, щоб відпоїти мене травами, що повинні зменшувати дію токсину, і вирушив робити аналіз. Прокинувся я, лежачи на його дивані. Хвіст мій було запхано у миску з водою. Я аж підскочив, струснув китичкою й обурено вигукнув: 

— І що це було?! 

— Нічого особливого, Ноелю, — озвався Рендольф, — проте я мусив відмити твій хвіст від того пилку. Думаю, він уже достатньо сильно відмок. Як ти себе почуваєш? 

— Ніби добре… 

— Радий це чути! Що ж. Я проаналізував ті зразки, що ти мені притягнув. Тебе спробували отруїти пилком лісових фей. Це такі маленькі дрібненькі прислужники ельфів з далеких ельфійських королівств. У нас такі не водяться… Але, ймовірно, гостровухі аристократичного походження могли б таке знайти. Пилок цей дуже рідкісний. Я б сказав, — Рендольф скривився, — що на тебе полювали ельфи, але велике питання, як він опинився у демониці. У неї на одязі також воно розсипане. 

— Віяло знайшли, до речі? 

— Жодного сліду жодного віяла, — відказав Рендольф. — Джерело пилку у неї забрали. Як я зрозумів, власне, з того, що ти встиг мені розповісти, — він важко зітхнув. — Ситуація неясна, Ноелю. Крім того, в тебе там уже черга з тих, кого треба опитати. Наші люди уже з’ясували ім’я і прізвище загиблої, але задавати питання без тебе не стали. І, до речі, ти серйозно викликав свого батька на допит? 

— На жаль, в якості свідка. Поки що, — скривився я. — То що скажеш, справа стає ще заплутанішою?