14.3

Агнес вочевидь не звикла до такої підвищеної уваги, проте трималася доволі гідно. А в один мить, коли ніхто, крім мене та мого батька цього не бачив, не втрималася й показала йому язика.

Я мало не остовпів. Ні, звісно, батько заслуговував, але ж вона леді з ельфійського лісу...

"А ти не уточнював, котику, де той ліс розташований і які там порядки", — фиркнув Ліонель.

До речі, справді не уточнював. Це треба виправити!

Агнес винувато всміхнулася мені, й прошепотіла:

— Вибач, він нестерпний.

— Нічого, нічого, все гаразд, — промурмотів я. — Він на те заслуговує.

"Але про порядки лісу ти спитай. Згадай, як вона свистіла..."

Я згадав. 

Гаразд, нам таки треба буде поговорити про те, що там у неї прийнято на батьківщині.

Коли з церемоніями, нарешті, було покінчено, я запропонував Агнес трохи відпочити, подихавши повітрям, й заразом нарешті сповістити варту про нападницю. Однак, перш ніж встиг звернутися до найближчого лицаря, з боку зимового саду почувся нажаханий жіночий крик.

Не кожен крик може спричинити паніку. Проте, коли довкола натовп, у якому леді намагаються втратити свідомість прямо на руки свого лорда, а лорди бояться кожного клацання пальцями, не те що вереску, мимоволі напружуєшся і починаєш шукати джерело шуму. Якби скрикнули у самому натовпі, можливо, я б і лишився байдужим, але це було десь поруч... І я хвостом відчував, що щось не так. 

"Останнім часом ти забагато думаєш про свій хвіст, але крик мені теж не подобається", — гмикнув Ліонель.

— Агнес, я мушу йти туди, — випалив я. — Ти... Тобі краще залишитися під наглядом варти... 

Але варта була дуже зайнята тим, що оточувала зусібіч короля. 

— Або триматися біля мене, — приречено зітхнув я.

На щастя, Агнес не поспішала втрачати свідомість чи влаштовувати істерики. Хоча, звісно, була така сама напружена, як і я. Разом ми рушили надвір, у сніг. Агнес йшла, кутаючись у пухнасту муфту, й невідривно дивилася темну пляму, яку зусібіч обступили випадкові свідки.

Там, на снігу, серед зимових яблунь, лежало тіло молодої демониці-отруйниці. Знекровлене, як і тіла інших жертв.

Я навіть не відчув звичного жаху та смутку, коли побачив мертву: препарат, яким вона обсипала мене, зробив своє діло. Реакція загальмована, Тіні відгукувались погано... Та все ж я встиг підняти завісу, перш ніж зрозумів, що до нас поспішають інші аристократи, той самий натовп, що, як я сподіватимусь, триматиметься осторонь. 

— Що трапилось, що трапилось? — гуділи вони, наступаючи на п'яти. 

Я втягнув носом повітря. Додав до чар дрібку маскування, згадавши, що ніхто не повинен бачити прояву божої волі. Треба все оглянути... Як це зробити й водночас наглянути за Агнес? Я ж навіть не маю, кому її довірити!

До нас уже наближалось кілька лордів, вони підійшли впритул, явно вирішивши, що не варто триматись осторонь, якщо відбувається щось небезпечне. Побачивши серед них лорда Ледвелла, я нарешті відчув перший наплив жаху та усвідомлення, що відбулося. 

— Лорде, — звернувся я до нього з-поміж інших, — будь ласка, я можу довірити вам Агнес? Не наближайтесь ніхто до місця злочину! Шановні, геть! — гаркнув на якогось хлопчину зі слуг, що намагався підсунутись ближче.

— Звісно, — демон вклонився мені, напружено поглядаючи на тіло. Це змусило мене згадати про те, що він і сам нещодавно втратив онука 

Агнес розгублено застигла біля лорда Ледвелла, однак відчутно розслабилася, коли той подарував їй м'яку посмішку та привітав із заручинами, відволікаючи від страшної події.

Свідків довкола ставало все більше. Всередині запалювалась лють: я усвідомлював, скількох доведеться опитати, аби дійти до висновку, що ніхто нічого не чув, ніхто нічого не бачив, слідство знову у глухому куті. 

— Демониця! — охнув хтось, намагаючись пройти крізь бар'єр. — Бідолашка! 

— Хоч би раз вбивця зачепив ельфійку, але ж ні... Це все кляті ельфи! 

Тільки цього мені не вистачало до повного щастя, чесне слово. Хтось уже тицяв пальцями в короля і навіть в Агнес, але відволікся на сніг, що полетів просто на голову. Я гмикнув, помітивши біле пір'я птаха, який ширяв неподалік. 

Можливо, бодай цей свідок мені щось відповість... 

Зрештою, я зрозумів, що так тривати не може. Відігнавши магією усіх якнайдалі, я звернувся до Агнес. 

— Тобі потрібно рушати до леді Абер. Виклич фамільяра і від'їжджай додому. Не хочу, аби зараз хтось... Ліз до тебе з зайвими питаннями. 

На мою радість, Агнес скорилася. Вона взагалі мала чудове вміння не сперечатися тоді, коли це геть недоречно. Я ж роззирнувся, думаючи, з чого б почати, і напоровся поглядом на батька. Той відповів мені повною виклику усмішкою. 

Що ж. Сьогодні я з ним не говоритиму. Але завтра... 

Я знаю, з кого завтра почну допити. Нехай лорд Дормін де Монморенсі розповість мені, чи знав він загиблу.

І чи винаймав її для того, аби вона отруїла його власного сина і зруйнувала його заручини.