14.2

На мить Агнес заплючила очі, роблячи глибокий вдих, наче намагалася заспокоїтися, а тоді похитала головою.

— Нічого такого. Ходімо, я допоможу. Не варто тобі цього самому робити. Тебе досі трохи веде. Я, на щастя, встигла затулити обличчя від цієї гидоти... І, мабуть, спочатку таки треба когось сповістити. Раптом вона вирішить напасти знову?

— Так, варто сповістити королівську варту... Напевне, — я скривився. — Знати б, хто вона така і звідки тут взялась. А головне, нащо взагалі вирішила причепитися до мене. Напад на голову таємної поліції на королівському балу — справа погана.

Поки я говорив, хвіст, що все ще погано піддавався самоконтролю, обвився довкола талії Агнес. Я смикнув за нього, намагаючись обережно прибрати, але де там. Клята китичка аж тріпотіла від захвату.

Зашарівшись від цього жесту, вона прокашлялася, й хрипко промовила:

— В мене є деякі підозри... Але, боюся, без доказів вони нічого не значать.

Ми саме дійшли до тієї частини коридору, де демониця напала на мене. На підлозі можна було помітити відблиски від пилу.

Агнес вже була готова нахилитися, щоб зібрати його, як раптом розгублено повернулася до мене.

— А куди ми це зберемо? Ти ж не носиш у кишенях порожні склянки для речових доказів, правда?

Хвіст нарешті згадав, що він належить на якомусь герою-коханцеві, а голові таємної поліції, і пірнув в потаємну кишеню, щоб за мить витягнути звідти дрібну пробірку. 

В Агнес аж очі збільшилися від подиву. Та, на щастя, вона не стала це коментувати.

— У мене така робота, що може наздогнати мене всюди у зовсім непідходящу мить, тому доводиться носити все з собою, — зітхнув я, а тоді взявся за роботу.

Зібрати пил було важко. 

— Мені б якийсь пензлик, — вкотре марно шкрябнувши по підлозі, зітхнув я, — або китичку... В тебе, випадково, нема чогось підходящого?

Очі Агнес виразно поглянули на мій хвіст, і, нехай вона не сказала нічого вголос, до мене, нарешті дійшло.

Хвіст, радий старатися, вже за мить опинився в руках у Агнес. Вона взялась обережно змітати пил у колбу, а я тим часом, стараючись не думати про свою китичку, спитав: 

— А що за підозри? Ти згадала...

Напевне, не варто було звертатись до леді на "ти", але те, що трапилось, зблизило нас, і я не хотів знову збільшувати цю відстань.

Агнес ковтнула, відвівши погляд, ніби не була впевнена з чого краще почати. А тоді зізналася:

— В мене був конфлікт з твоєю мачухою. Просто перед тим, як я знайшла тебе із цією... Жінкою. Вона була неприємною, однак важливіше те, що вона натякала, що ти "наставляєш мені роги", й питала чи справді я хочу турбуватися через кожну демоницю, що переступає поріг твого дому. Це, звісно, може бути простим співпадінням, однак, якщо ця сцена була розрахована на мене... Гадаю, твоя мачуха може щось про це знати.

Трохи помовчавши, Агнес додала:

— Між іншим, я її теж трохи шарахнула. Несвідомо. Але вона в порядку. Постраждала лише її гордість... І трохи зачіска.

Я напружився. 

— Зачісці моєї мачухи, впевнений, навіть краще стало, леді Діонарі давно треба було внести зміни у зовнішність. Менше говоритиме жахливі речі. Але мене хвилює інше! Якщо мачуха таке сказала... Ще й в такий вдалий момент... Це не надто схоже на збіг, — невтішний вердикт сам собою зірвався з язика, я не встиг проковтнути небажані слова, замовчати це. 

В голові вже крутилися різноманітні думки. Чи міг батько винайняти демоницю, аби розвалити наш шлюб з Агнес? Напевне, що так... 

Як мінімум, заручини сьогодні могли не скластися...

Заручини!

— Король же чекає на нас в залі! — схаменувся я. — І хоче, аби ми оголосили про майбутній шлюб! Якщо ти, звісно, бажаєш цього після всього, що сталось.

Агнес підступила до мене, м'яко поклавши підозріло прохолодну долоню на мою щоку, й весело всміхнулася:

— Ти ж не думаєш, що я так легко піддамся на їхні провокації?

А тоді подала мені руку і підморгнула.

— Ходімо, не варто змушувати Його Величність чекати. Заразом перевіримо реакцію лорда Дорміна та його дружини на наше щасливе повернення.

Я мало не застрибав на місці, мов дрібне демоненя, яке нарешті почуло хорошу новину. Ця чудова жінка не збиралась зрікатись мене і не відступить через те, що накоїв мій батько. Якщо це, звісно, він.

Хоча це дуже навіть імовірно. 

— Я щасливий мати настільки сміливу наречену, — заявив рішуче я та повів її до зали.

Помітивши нас, король подав знак рукою, й музика спинилася, як і чужі розмови. Ми закрокували до підвищення, на якому розмістився королівський трон, й зупинилися просто біля нього. Вклонившись Його Величності перед усіма присутніми, я промовив:

— Мій королю, шановні лорди та леді... Для мене велика честь оголосити новину. Сподіваюсь, ви поділятимете моє щастя і зрадієте разом зі мною. Цей бал для нас з леді Велл — не просто перша поява при дворі. Це день, коли ми нарешті сміємо оголосити вельмишановному товариству про наші заручини.