13.2

Певна складність полягала у тому, що кохана дівчина нещасного привида виявилася королівською племінницею. Це тобі не служницю гукнути — просто так не наблизишся і на приватну розмову не запросиш.

Тож, крім роботи над листом, ми з Ітаном розробили певний план.

Завдяки йому, я тепер могла впізнати ельфійку навіть у натовпі інших ельфійок, хоч ми жодного разу ще не бачилися. Тоді мусила “випадково” зіштовхнутися із нею та сказати особливу фразу, яка змусить її вислухати мене наодинці.

Принаймні я сподівалася на це. Я не мала кращого плану, інакше б не ризикувала нажити собі ворога у королівській родині. Досить з мене й майбутніх свекрів…

“Радий, що ти більше не звеш їх потенційними, — гмикнув голос Веда в моїй голові, а тоді додав: — Хоча я був би набагато щасливіший, якби ти не діяла самотужки, й поклалася на свого нареченого”.

Йому не подобалося те, що я тримала Ітана та наш план в таємниці від Ноеля. Мені, зізнатися, також, проте я не могла інакше.

“Я розповім йому, — подумки зітхнула я, вдивляючись у натовп в пошуках племінниці короля, — обіцяю, щойно виконаю прохання Ітана, й дочекаюся слушної миті. Краще допоможи знайти її. Не думаю, що в мене багато часу до його повернення”.

Вед важко зітхнув, пробурмотівши щось про впертих варлоків, а тоді промовив:

“Просто позаду тебе”.

Різко крутнувшись на підборах, я дійсно випадково зіштовхнулася з найгарнішою ельфійкою з усіх, кого мені доводилося бачити. З довгим золотим волоссям, заплетеним у цілу купу кіс, переплетених між собою у складну, проте гарну зачіску, в яку були вплетені намистини з перлин та діамантів, з тонкими, ніжними рисами обличчя та неймовірними очима, схожими на лазурити.

Це, безперечно, була саме Мілліана — та, кого я шукала.

Шаріючись від ніяковості, як і з королем, я присіла у глибокому реверансі, схиливши голову, та промовила:

— Вітаю, Ваша Високосте! Прошу, вибачте мені мою незграбність. Бачте, я випадково задивилася на візерунки на мармуровій підлозі, бо вони схожі на слимаків…

Це звучало, ніби якась нісенітниця, і я ледь не вмирала від сорому, молячись усім Богам, щоб це спрацювало.

На мить Мілліана застигла. Її очі вражено округлилися, а тоді вона опанувала себе й посміхнулася мені найніжнішою посмішкою:

— Ну що ви, леді. Я рада, що ви не постраждали. Але, бачу, ви перехвилювалися. Можливо ви погодитеся пройти зі мною на балкон? Зізнаюся, мені й самій бракує свіжого повітря…

В мене ледь не підігнулися коліна від полегшення.

Вийшло! Вона усе зрозуміла!

— Звісно, Ваша Високосте. Я з радістю складу вам компанію.

Мілліана трималася, мов справжня королева, якою, колись, певно, і стане. Вона ані жестом, ані мімікою не виказала свого хвилювання, пливучи залою, ніби лебідка.

А тоді ми вийшли на балкон, ельфійка зачинила скляні двері, відрізаючи нас від гвалту, й миттю змінилася в обличчі. Її усмішка зникла, натомість в її очах відбилася рішучість і скорбота.

— Ви знали його? — прямо спитала вона.

Мілліана не називала імені, однак я зрозуміла, що вона мала на увазі Ітана.

— Так, ми… Ми друзі, — тихо промовила я, обіймаючи себе за плечі, й намагаючись не думати про холод. Моя сукня була гарною, проте зовсім не зігрівала, — Знаю, у це складно повірити, але… Він сказав, що ви зрозумієте.

Мабуть, так почувалися лікарі, коли мушили доносити до рідних своїх пацієнтів погані звістки. Серце болісно стиснулося у грудях, а в горлі раптом стало сухо, та я однаково потягнулася до таємної кишені, схованої у спідниці, й непомітно простягнула ельфійці листа.

— Він не міг його написати, тому довелося мені, — пояснила я, помітивши сумнів в її очах, коли та зупинила погляд на рядках, — Я… Мені шкода, Ваша Високосте.

Мілліана на мить притулила долоню до рота, читаючи слова, котрі Ітан змусив мене написати на конверті, і мені здавалося, що вона ось-ось заплаче, проте ельфійка лише міцно заплющила очі, а, коли розплющила, в них відбився непідробний біль.

Заховавши лист у власній сукні, вона кивнула мені.

— Він завжди був мрійником. Не дивно, що він залишився ним і після смерті, — з гіркою посмішкою мовила вона.

— То…Ви знали?

— Я зрозуміла, коли він не прийшов на нашу зустріч. Він… Ніколи не зробив би цього, якби мав вибір. Не знаю як віддячити вам за те, що ви зробили, леді?..

Я зойкнула й почервоніла, усвідомивши, що вона досі не знає мого імені.

— Велл. Можна просто Агнес.

— А… — ельфійка окинула мене уважним поглядом і кивнула, — То ви племінниця леді Абер? Дуже рада нашому знайомству. Шкода що… За таких обставин.

— Мені також, — я була щирою.

Усвідомлювати, що вони з Ітаном обидва втратили можливість бути разом, щасливі, було боляче. Якби він не загинув, вони мали б попереду багато років.

Але тепер усе це неможливо. Адже він — привид, а вона навіть не може оплакати його, бо вони тримали стосунки в таємниці через неприйняття суспільства.