РОЗДІЛ 13

Агнес

Королівський палац перевищив усі мої очікування. Величезний, розкішний, залитий світлом десятків сяючих діамантами люстр, котрі Сіріус радо обібрав би.

На щастя, мені не довелося брати його з собою у палац. Не хотілося б потрапити у королівську немилість через одного невихованого птаха.

Сіріус, звісно, образився, коли дізнався, що всередину йому не можна. Певно сумував через втрачені можливості. Однак тітонька мене підтримала, зауваживши, що мені не довелося б його залишати, якби не дурнувата звичка красти усе, що сяє.

Зізнаюся, коли Ноель ненадовго залишив мене саму, щоб поговорити з Його Величністю, я боялася, що нізвідки випливе лорд Дормін, і спробує підставити підніжку, зіпсувати сукню, або вигадає ще якусь ницість, щоб принизити мене. Проте натомість до мене наближалася якась гарно вбрана демониця в компанії дуже схожих на неї, проте молодших демониць з чорними, вигнутими ріжками.

Завдяки спілкуванню із Ітаном, їхній вигляд мене більше не лякав, тож я змогла зберегти спокійний вираз обличчя, і навіть всміхнулася незнайомці, коли Вед пошепки підказав мені імʼя:

"Це Діонара з доньками. Між іншим, твоя майбутня родичка, дружина лорда Дорміна".

"Ще одна нещасна жінка, що звʼязалася із цим козлом?" — співчутливо гмикнула я.

"Так. Вона, щоправда, вважає себе щасливицею... Правда, ніяк не може народити сина, а тому, коли Дормін помре, все успадкує Ноель, а Діонара і дівчата залишаться на його милість", — підтвердив Вед.

"Ну, боятися їм нічого, бо Ноель ніколи б не кинув сімʼю. Навіть якщо вона на це заслуговує".

Присівши в реверансі, я привіталася з демоницями:

— Вітаю, леді Діонаро. Рада бачити вас із доньками.

Діонара відповіла реверансом. Дівчатка — також. На вустах демониці сяяла усмішка, проте її не можна було назвати ані щирою, ані приємною. Здавалось, та просто приклеїлась до жіночих вуст. 

— Леді Агнес. Яка приємна несподіванка, — процідила вона. — Я і не знала, що ми побачимося тут. 

"Зате добре знає від чоловіка, хто ти така... О, до тебе поспішає рятівник!" 

Ноель справді дуже скоро з'явився поруч. Він спинився біля мене, осяйно всміхнувся мачусі і поцілував їй руку, але це не виглядало... Приємним для леді Діонари. Дівчат чоловік розцілував у щоки. 

Молоді демониці, нехай і позирали на матір, все одно відповіли братові взаємністю.

Я відразу зрозуміла, що з майбутніми свекрами теплих стосунків не вийде. Проте сестри Ноеля подавали надії. Сподіваюся ми поладнаємо.

— Ми не могли не з'явитися, адже нас запросив Його Величність, — відповіла я з м'якою посмішкою. Присутність Ноеля додала мені впевненості та сил.

— Ну звісно, — гмикнула Діонара. — Його Величність, поза всяким сумнівом, щасливий, що Ноель забув про свій демонічний рід і одружується з ельфійкою. Хоча для нас, демонів, це доволі дивно... Але Ноель завжди вирізнявся. 

Він напружився, але не став відповідати. Натомість всміхнувся мачусі підкреслено солодко і подав мені руку. 

— Діонаро, сестри, пробачте, ми вимушені вас залишити... Перший танець. Агнес, погодитесь відкривати зі мною цей вечір?

Я ледве втамувала бажання висловити цій пихатій рогатій особі усе, що думаю про її расизм та ставлення до Ноеля. Це ж треба бути такою ж нестерпною, як його батько!

А тоді, зробивши повільний вдих, повернулася до Ноеля та з ласкавою посмішкою вклала пальці в його долоню.

— Із задоволенням.

Три дні уроків танців з Володарем Безодні не минули даремно: я рухалася майже інтуїтивно, не плутаючись у кроках, і навіть жодного разу не наступила на ноги чи хвіст Ноеля.

Він, до речі, також виявився вмілим партнером. І те, як він тримався, підозріло нагадувало мені мого вчителя...

"Бо Лі вчив і його також", — відізвався Вед.

"О..." — я була трохи здивована таким фактом, й замислилася, чи не думає Ноель про те ж саме.

Так чи інакше, Ноель нічим не виказував своїх думок. Він кружляв мене у танці, явно насолоджуючись кожною секундою, кожним поворотом. Тримав трепетно та ніжно, направляючи рухи. В погляді Ноеля відчувалось захоплення, в його рухах — впевненість. 

В цю мить я була королевою балу.

Від близькості та його поглядів мене охоплювало приємне тремтіння, змушуючи згадувати наш поцілунок в екіпажі. Коли він відповів мені, спочатку нерішуче, а тоді впевнено, поглиблюючи його, змушуючи мене притиснутися до нього ближче, розпашілу і... Мені довелося усе перервати, доки поцілунок не перетворився у щось більше, бо екіпаж — геть не те місце, де варто займатися розпустою.

"Ти здивуєшся, якщо я скажу, що серед знаті екіпажі знаходяться у топі місць для розпусти?" — знову подав голос Бог кохання, явно насолоджуючись чим, як я вдавилася повітрям.

"А як же кучери?"

"Кілька золотих, вчасно опущених в їхню кишеню, роблять їх сліпими та глухими до чужих розваг".