РОЗДІЛ 10

Агнес

Я не могла заснути. Після того, як Ноель пішов, а ми з графинею закінчили прибирати на кухні, я зачинилася у власній кімнаті, й довго лежала в ліжку, загорнувшись у теплу ковдру.

Мабуть, було дивно так злякатися привида після того, як бачила місце вбивства, і, власне, тіло, але я нічого не могла із собою зробити. Зрештою, кров та смерть — це щось знайоме. Зрозуміло. А привиди, що зʼявляються та зникають, коли їм заманеться... Це вже якийсь фільм жахів!

Зрештою, залишивши марні спроби зімкнути очі, я зітхнула та всілася за стіл, за початий рукопис, і спробувала відволіктися на роботу. В рідному світі мені це завжди допомагало. Байдуже, наскільки усе погано, чи скільки усього йде не за планом, я могла забутися, створюючі нові світи та персонажів. От і зараз, покладаючись на цю звичку, я взялася за перо.

Звісно, він не був ідеальним. Я досі не вміла поратися із пером, а чорнила змазувалися та залишали плями на папері, однак з часом стало трохи ліпше, і це більше мене не хвилювало. Я навіть втягнулася, вигадавши сюжет про викрадення королівського медальйону, як раптом з-за спини почулося вражене:

— Вперше бачу, щоб доросла ельфійка, писала, як пʼятирічна дитина...

Здригнувшись, я різко розвернулася, й побачила напівпрозорого демона, що стояв, склавши руки на грудях. Мої груди наповнив первісний жах, а губи розтулилися в німому крику. Та, перш ніж я встигла розбудити графиню, а заразом і половину вулиці, демон нажахано підняв руки долонями вгору, й змолився:

— Благаю, тільки не треба кричати та кидатися в мене бойовими заклинаннями! Не такий вже я і страшний!

Я ж... розгублено кліпнула, стискаючи в пальцях перо, й не помічаючи, як пальці забруднилися чорнилом.

Тепер кричати було якось незручно, і навіть соромно.

— Я... Не кричатиму, — спокійно мовила я, хоча серце досі нажахано калатало у грудях. Натомість нарешті роздивилася його.

Демон виявився молодим, навіть юним. На вигляд — навіть молодшим за Ноеля. Мабуть, десь мого віку.

І насправді не страшним. Ну, так, роги — трохи страшні, але загалом обличчя спокійне, вродливе, і геть не загрозливе.

Коли страх поступився місцем цікавості, я обійшла навколо демона, розглядаючи його напівпрозору сорочку та штани з хвостом, майже як в Ноеля, що обплів ногу. Не витримавши, він випалив:

— Ти в курсі, що витріщатися не ввічливо?

— Ти увійшов у кімнату леді без стуку та запрошення, — гмикнула я, анітрохи не присоромлено, — Тому ми квити.

А тоді додала:

— Ти ж привид, правда?

Він мовчав доволі довго, супився, явно намагаючись добрати слова. потім явно неохоче промовив:

— Напевне, привид. Я не знаю. Я просто закрив очі, а коли прокинувся, вже був ось таким, — він втомлено подивився на свої руки, напівпрозорі та сяйливі. — Мене звати Ітан, до речі.

— Я Ан...Агнес, — вчасно виправилася я, подумки картаючи себе за розгубленість, а тоді співчутливо додала: — Мені шкода.

Не уявляю, як я почувалася б на його місці, якби раптом прокинулася мертвою.

— І вибач за те, що було раніше, — присоромлено додала я, — Я просто злякалася. Не дуже звикла... До привидів.

Я взагалі небагато знала про такі речі, бо переважно уникала жахастиків. Максимум — дивилася Надприродне, але і там часто затуляла очі долонями, щоб перетерпіти найстрашніші сцени, особливо ті, що з привидами.

Цікаво, скільки з цього правда?

"Що, хочеш перевірити його реакцію на сіль та залізо?" — гмикнув голос Веда у моїй голові.

Я ледве не сказала богові "цить!", однак стрималася. Насправді мене, звісно, не цікавило те, як нашкодити демону. Скоріше мене хвилювало чому він взагалі тут?

У фільмах привиди затримувалися у світі живих, бо мали якусь невиконану справу. То, може, таку мав і він?

— Ем... Можливо я можу щось для тебе зробити?

Він, звісно, вже майже не лякав мене, однак сама думка про те, що якась неспокійна душа переслідуватиме мене, з'являючись де-не-де, геть не радувала. А що як він у ванній з піни випирне, а я з переляку сама втоплюся? Як це потім Ноелю та графині пояснювати?

— Та я, ну... Я намагався з кимось поговорити, — ніяково пояснив Ітан, — але мене здебільшого ніхто не чує. Я б не надокучав, якби міг розмовляти з іншими, але не впевнений, що це можна влаштувати. Можливо, навпаки, корисним міг би бути я? аби не так хотілось мене прогнати? Ну наприклад, — він хитро покосився на мої записи, — я міг би допомогти з почерком і всяке таке... Обожнюю книги! Я був поетом... Ем... За життя.

Мені навіть шкода хлопця стало. Помер такий молодий та гарний, ще й видимий лише для якоїсь незнайомки.

— Ну... — трохи ніяково промовила я, — Мені, звісно, не завадило б пару уроків, але я якось... Стривай-но, як довго ти підглядав, перш ніж озватися?

— Я видав всюди і ніде, — ніяково промовив він, — доки ти не торкнулася перстня. Потім втік... Після вибуху. Це було дещо страшно.

Та я сама, зізнатися, злякалася! Крім того, взагалі гадки не мала, що на щось таке здатна.