8.2

— Це не погроза, — відповів я зрештою батькові, — а лише констатація факту. Я не стерплю таке ставлення до моєї нареченої і не збираюсь слухняно схиляти голову перед тобою, особливо зараз. 

— Ще кілька днів назад цієї сміливості не було навіть близько.

— Все змінюється дуже стрімко, — погодився я. — Сподіваюсь, ти мене почув. 

— Я маю надію, що король не надто швидко розчарується у тобі, Ноелю, — похитав головою демон. — Інакше звернутись буде нікуди. Але чи потрібний йому голова таємної поліції, який допускає стільки жертв?

Я промовчав. 

— Хіба що тільки, — продовжив батько своїм звичним нахабним тоном, ніби це не його принизила жінка, набивши парасолею, — Його Величності вигідно, аби ти займався чимось іншим, Ноелю. Нащо ж розслідувати смерті демонів? Краще шукати собі наречену. Вона вже відволікає твоїх помічників та соромить себе… І тебе, бо ти погодився пов’язати своє життя з цією особою. Боюсь навіть припустити, що буде далі. Проте я не залишатимусь в стороні.

— Дуже раджу утриматися від будь-яких рішучих дій. Що ж до моєї уваги, то я не настільки погано себе контролюю, аби не могти встежити і за справою, і за власною нареченою. 

— Шкода, що це ніяк не впливає на вирішення проблеми. Молоді демони, цвіт нації, гинуть, поки ти займаєшся дурнею.

— Я чекатиму на пропозиції стосовно підозрюваних і того, як ефективно розслідувати справу, у письмовій формі, батьку. Можеш надіслати їх поштою.

Ми обмінялися важкими полум’яними поглядами, мало іскри в різні боки не летіли. Зрештою він, презирливо скривившись, сказав:

— Ця ельфійка жахливо впливає на тебе. Вона схожа на твою матір. Така ж самовпевнена, невихована особа, переконана, що нею керують вищі сили. Ви будете чудовою парою. Імовірно, помрете в один день після недовго і нещасливо. 

Я нічого не відповів, тільки відвісив знущальний уклін і вискочив з кабінету, грюкнувши за собою дверима. Говорити з батьком — абсолютно марна справа. Краще навідаюся до Агнес, переконаюсь, що з нею все в порядку. Сподіваюсь, вона не образилась надто сильно через те, що я вимушений був віддати належне своїй роботі і залишив її наодинці. 

“Придбай дівчині подарунок, — запропонував Ліонель. — На даному етапі доречно було б подарувати квіти… Можеш обрати щось універсальне, наприклад, троянди. Або! Або зимовий букет, такий, щоб пахнув хвоєю. Що думаєш з цього приводу?”

Зимовий букет звучав дуже привабливо. Я сумнівався недовго, заскочив до знайомої квіткарки, що колись була свідком по одній із справ, і придбав хвойну композицію з великими червоними квітами, назву якої я так і не запам’ятав. Потім – рушив до Агнес. Сподіваюсь, вона буде рада мене бачити… 

❄

Агнес

Найбільше в новому світі мені бракувало мого ноутбуку.

Того ж вечора, щоб трохи відволіктися, я вирішила спробувати повернутися до роботи й почати нову книгу. Позичила у графині папір, перо та скляночку чорнила. В каміні потріскував вогонь, робочий стіл біля вікна освітлювався справжньою свічкою, й, після хвилюючого досвіду, пережитого за останні два дні, в мене аж руки свербіли щось написати! Ще й в таких аутентичних умовах, просто як великі попередники…

Однак, почавши, я зіштовхнулася з жорстокою реальністю: для сучасної людини, що мала справу радше із клавіатурою, ніж з кульковою ручкою, писати пером виявилося непосильним завданням. Чорнило розтікалося, а, коли мені таки вдавалося гарно вивести якесь слово, я неодмінно зачіпала його пальцем чи долонею, розмазуючи по сторінці.

Зрештою, безбожно зіпсувавши кілька сторінок та замастивши руки, мов останнє порося, я розпачливо застогнала.

— Це якесь знущання! Як у ті часи взагалі щось писали?

“Терпляче, — гмикнув голос Веда в моїй голові, — Зазвичай чорнилу дозволяли висохнути, а ще не мали звички класти долоню на папір. До того ж, цьому не вчилися за один день”.

Я розуміла, що він мав рацію, однак мусила написати щось просто зараз! В мене давно вже натхнення так не перло, а тут такий облом…

— А ноутбук сюди перемістити не можна? — з надією спитала я.

"Та можна, тільки заряджати ти його як будеш?"

— Ем... Магією? — з сумнівом буркнула я перше, що прийшло мені у голову. Проте відповідь Бога мене не порадувала:

"Не раджу. Тільки плату собі зіпсуєш. До того ж, не варто тримати біля себе речі, що вкажуть на твоє іншосвітнє походження".

Зітхнувши, я зрозуміла, що доведеться змиритися з відсутністю рідненького робочого інструменту, опустила голову на стіл та заплющила очі.

Відправившись до цього світу, я геть не подумала про такі незручності для своєї професії.

“Ти, до речі, зараз просто на власній творчості щокою лежиш”, — ніби між іншим зауважив Вед, з усіх сил намагаючись не сміятися.

Зойкнувши, я нажахано виструнчилася у кріслі, й відірвала від щоки налиплу сторінку початого рукопису. Не треба було дивитися у дзеркало, щоб зрозуміти, що усі слова відпечаталися на моєму обличчі.