7.3

Я від такого нахабства ледь повітрям не вдавилася, вчепившись у руку помічника мертвою хваткою.

Поява лорда Дорміна, як і його раптове бажання побалакати зі мною наодинці, просто після зірваного побачення, напрошувалися на слово "підозріло". І, хоч я не вважала себе  параноїком, розмовляти з потенційним свекром геть не бажала.

На щастя, демон, якого Ноель відрядив супроводити мене, не кинувся негайно виконувати наказ рогатої падлюки, й виструнчився.

— Боюся, лорде Дорміне, мені наказано супроводити леді Велл особисто.

— Метью, — лорд Дормін закотив очі, — до чого це все? Абсолютно зрозуміло, що поруч зі мною леді Велл нічого не загрожує. Леді, поясніть йому. 

"Я дуже сподіваюсь, якщо тебе не лякають трупи, сонце моє чаклунське, то лорд Дормін лякає, бо не треба лишатись з ним наодинці", — випалив Вед.

"А я й не хочу! — з панічними нотками звернулася я до Бога, — Але що робити, якщо цей Метью зараз піде?"

— Та, власне... Дім тітоньки просто за рогом, лорде Дорміне, — спробувала я його спровадити, — Я вже майже вдома, тож не варто витрачати свій час…

Лорд Дормін рішуче відсторонив Метью і мало не під носа ткнув мені свій лікоть. 

— І все ж, леді.

"Протримайся. Я викликаю важку артилерію", — буркнув Вед, помітивши, що Метью чкурнув-таки куди подалі.

Я не встигла спитати в нього, яку саме артилерію він має на увазі, натомість напружилася, коли лорд Дормін нахилився до мене та, якось підозріло лагідно всміхаючись, промовив:

— У мене є для вас чудова ділова пропозиція, леді Велл. Я думаю, за один день знайомства з моїм сином ви зрозуміли, що від нього дуже багато проблем. А я ці проблеми можу вирішити. І пообіцяти значну фінансову підтримку.

Ага, а проблеми, що так підозріло вчасно виникли, ще й дійшли до Його Рогатої Падлючності, випадково ніяк не пов'язані з "люблячим батечком"?

Насупившись, я геть неввічливо спробувала відштовхнути руку демона, що, визнаю, виявилося складнішим, ніж я уявляла — все ж до оцієї червоної шкіри та рогів бонусом йшла неабияка сила, й промовила:

— Не знаю чому ви вирішили, ніби в мене є якісь проблеми, що треба вирішити, лорде Дорміне, але ваш син — чудовий чоловік. Уважний, чуйний та добрий. Він справжній джентльмен і горить власною справою. І я не хочу чути усі ті гидкі речі, що ви про нього кажете! І грошей мені ваших не треба! — випалила я, а тоді додала, вже спокійніше: — А тепер, якщо ви мені пробачите, на мене чекає тітонька.

— Леді Велл, — демон спіймав мене за руку і міцно стиснув лікоть, — не відмовляйтесь від вигідних умов. Потім вони можуть стати геть не такими комфортними. А зараз я пропоную вам чудову можливість забезпечити себе і знайти кращого чоловіка.

Я вже збиралася висловити цій рогатій падлюці усе, що я думаю про нього та його вигідні пропозиції з погрозами, як раптом на його макітру опустилася чиясь скручена парасолька. А тоді з-за спини демона визирнула тітонька.

— Що... Що коїться?! — підскочив на місці лорд Дормін. — Леді Абер!

— Вітаю, Дорміне. Рада бачити що роки тебе геть не змінили. Усе такий самий пихатий козел.

А тоді, відпихнувши від мене його руку тією ж парасолькою, взяла мене під лікоть, та, проігнорувавши демона, повела мене у бік будинку, вдавано сварячись:

— Що я казала про запізнення? Я чекала на тебе ще три хвилини тому.

Власне, про них вона нічого не казала. Здебільшого ми обговорювали печиво та що готувати на вечерю. Проте я вирішила підіграти:

— Вибачте, тітонько, — а тоді озирнулася до демона й не стримавшись, піддражнила: — На все добре, лорде Дорміне. Сподіваюся ви знайдете краще застосування для ваших грошей. Наприклад колиску для гарненьких онучків.

Може і собі таку придбати?.. — задумалася я.

"Я тобі потім подарую", — з явним полегшенням буркнув Вед.

Я і сама, зізнатися, неабияк зраділа появі тітоньки.

— Дякую, — промовила я, щойно ми зникли за рогом, — А круто ви його парасолькою! Шкода що Ноель цього не бачив…

Ельфійка відповіла мені веселим, змовницьким поглядом, що геть не в’язався з образом суворої жінки, яку бояться навіть демони.

— Ти і сама втерла йому носа з цією колискою, — похвалила вона мене, — Молодець.

Я трохи почервоніла. Цікаво, чи не було це занадто? Сподіваюся Ноель не вирішить, ніби я вже все спланувала…

“Думаю, йому б це полестило, — гмикнув Вед, тепер він здавався бадьорішим. А коли ми з тітонькою увійшли до будинку — геть розслабився,  — І повеселило б. Він чудово знає свого батька і здатен уявити, як на того вплинули твої слова”.

Я спочатку всміхнулася, а тоді зітхнула.

Ноелю, певно, зараз геть не до сміху. Але принаймні Ліонель сказав, що із ним усе добре…

Після того, як я перевдягнулася у домашню сукню, тітонька покликала мене випити чаю, і я не відмовилася. Враховуючи усе, що сталося, мені не завадило б це з кимось обговорити.

— Ну, розповідай. Що цей старий пройдисвіт встиг тобі наговорити? — примружилася вона.