РОЗДІЛ 7

Агнес

Коли Ноель взявся закривати мені очі, то, звісно, трохи запізнився із цензурою, проте я не стала цього казати. Насправді я не була впевнена, що взагалі здатна сказати бодай щось.

За життя у моєму рідному світі найбільше крові я бачила, коли Ліля на кухні розпанахала собі пальця, нарізаючи яблука, і їй довелося накладати шви. Я тоді її довго заспокоювала, пообіцявши купити велике відерце морозива… Але це, звісно, не йшло ні в яке порівняння із тим, що я щойно побачила.

Таке складно забути.

Звісно, я знала, що світ — не діснеївський мультик з пісеньками та балакучими кульбабками, навіть мій рідний світ не такий. Щодня трапляється купа поганих новин, в тому числі й вбивства. Проте я ніколи не думала, що стану свідком чогось подібного.

Сподіваюся із Ноелем усе буде гаразд…

Я майже не тямила себе, коли сідала у вийнятий його помічником екіпаж. Подякувала демону, що подав мені руку, й втупилася у вікно.

Думки крутилися навколо жертви. Демона, котрому не пощастило потрапити від руку якогось психопата, котрий, можливо, був у тому парку, може навіть бачив нас з Ноелем…

Від цієї думки тіло пробирали дрижаки.

Я дивилася на засніжені вулиці, які ми проминали, намагаючись заспокоїти стривожене серце та думки, як раптом вчепилася у віконну раму та хрипко промовила:

— Зупиніться! Зупиніть екіпаж!

Від неочікуваності, візник послухався. Коні, невдоволені різкою зупинкою, тихо заіржали, а екіпаж тряхнуло так, що я ледь не злетіла з місця, та все ж втрималася, мертвою хваткою вчепившись у вікно.

Помічник Ноеля, Мелтон… Мілтон… Чи як його там? Демон невдоволено втупився в мене, ніби я була найбільшою проблемою у його житті, й пробурмотів:

— Леді, мені було наказано супроводити вас до маєтку. Ми не можемо зупинитися, щоб ви придбали собі нову сукню…

— Та яка сукня?! — прогарчала я, обурена його нісенітницями, — Там якийсь ельф тіло тащить, скривавлене! В нього руки висять і геть не рухаються! Зробіть щось! Хутчіше!

Демон кліпнув, витріщившись на мене із сумнівом, ніби не впевнений чи йому не почулося, а тоді змусив мене посунутися та сам визирнув у вікно.

На ту мить зловмисник вже майже зникнув за рогом, проте помічник Ноеля встигнув побачити, як той несе на собі когось у скривавленій сорочці, й вилаявся собі під ніс.

Я ж подумки звернулася до Бога кохання:

“Веде, куди ти мене закинув?”

“Куди просила”.

Вед помовчав ще трішки та додав: 

"Давні часи жорстокіші за те, що ти звикла бачити, але не хвилюйся. У вас теж вбивають. Я ж не у Саор прямо в розпал війни тебе відправив!"

Ще тільки цього не вистачало!

"І на цьому дякую", — подумки зітхнула я. А тоді звернулася до демона, що досі сидів, прикипівши до вікна:

— Ну, ви збираєтеся його ловити чи як? Чи у вас так заведено: хто вполював, того і здобич? То, може, я дарма втрутилася?

Помічник Ноеля недобре зиркнув на мене, й промовив, явно стримуючись:

— Мені наказано...

— Ви поки мене до тітоньки відвезете і повернетеся, він вже втече! Де ви його потім шукати будете? Нічого зі мною не станеться!

Вед дуже скептично кахикнув у мене в голові. Ніби почувши його, помічник зблід і щось промурмотів про те, що лорд велів стежити за мною. 

"Застосуй магічний примус до нього, Агнес".

"Та я ж не знаю як це робиться! — в паніці прошипіла я, — До того ж, готова закластися, це незаконно!"

І точно не найкращий спосіб завоювати серце голови поліції.

"О господи... — Вед явно закочував очі. — Гаразд. Скажи йому, як холодне зле стерво, аби він негайно йшов по труп. Виваженим крижаним тоном".

— Негайно ловіть його!А що як це той самий вбивця?! — наказним тоном промовила я, вирішивши, що гірше від того не буде, і... Це спрацювало. Помічник вистрибнув з екіпажа, й кинувся наздоганяти злочинця. А я трохи посиділа в екіпажі, й, не витримавши, піддалася цікавості, крадькома вирушивши за ним.

Зрештою, так навіть краще. Ноель наказав йому наглядати за мною? Наказав. От він і доглядає... Ніби то. А те, що нам злочинець дорогою підвернувся, зовсім не його провина.

"Думаю, Ноель не розраховував на те, що ти полізеш у бій. Але бог з тобою, любонько!" — гмикнув Вед.

Доки я поспішала за помічником, він додав: 

"Я зрозумів, нащо Лі цим займається. Варлоками. Це так весело!"

До крові прилив адреналін. В мені змішалися страх та цікавість, геть недоречна, якщо зважати на те, що тут коїться, проте я не могла противитися цьому.

Сніг тихо хрускотів під підошвою чобіт, я чула, як екіпаж їде геть під тиху лайку візника, та не озиралася.

Вуличка, на якому я помітила зловмисника, була вузькою та безлюдною. Певно тому вбивця і поводився так зухвало, коли тягнув чуже тіло…