6.3

Діставшись їхнього маєтку на розі третьої вулиці, я ненадовго зупинився біля міцних деревʼяних дверей, а тоді постукав. Мені відчинила немолода низенька служниця з роду домових духів, й миттю впізнала.

— Лорде! Невже є новини про молодого пана?

На мить в її очах спалахнула надія, та, прочитавши відповідь на моєму обличчі, жінка приклала зморшкувату долоню до грудей, й нажахано ахнула. Її довгі, вкриті рудим хутром вуха, що віддалено нагадували ельфійські, як згадка про спільне коріння, опустилися, а зелені очі наповнилися сльозами.

— О ні… Яке жахіття… Бідний молодий пан… Бідний лорд Ледвелл…

— Роелло, що там за гамір? — прокректів голос лорда Ледвелла за спиною служниці. Домовиця посунулася, притискаючи долоню до рота.

— Лорде Ледвелле, — я вклонився йому, не ховаючи суму в очах. — Вітаю. На жаль, я не з добрими новинами.

На відміну від служниці, демон не вдарився у сльози, проте спохмурнів. Щось в його погляді згасло, а тоді він промовив:

— Проходьте, лорде де Монморенсі. Роелло, приготуй для нас чаю. І собі також.

Лорд Ледвелл повільно закрокував всередину, до затишної вітальні, й важко опустився у крісло. Як демон, він досі був доволі сильним, навіть як на свій вік, проте зараз здавався слабким, ніби сили враз покинули його.

— Його знайшли, так? Нашого хлопчика... Я... Зізнатися, глибоко всередині знав, що він не повернеться, та все ж сподівався… Як це сталося?

Я важко видихнув. 

— На жаль, так, ваш онук загинув. Я знайшов його особисто та абсолютно випадково. На цю мить його тіло передано судмедексперту, і детальних висновків у нас поки нема. Проте... Його знекровили та нанесли йому кілька ран. Перед цим, імовірно, отруїли. 

Я не знав, чи варто розкривати Ледвеллу деталі, проте сфокусував на ньому погляд і з зусиллям витиснув з себе: 

— Імовірно, його перекинули порталом за моїми координатами.

На мить очі демона спалахнули нестримним гнівом, проте той швидко поступився місцем болю від втрати.

— Нехай Боги бережуть його душу. Я перекажу його батькам... Без подробиць. Дякую, що особисто повідомили, перш ніж оприлюднити, лорде де Монморенсі. 

Служниця, з досі вологими очима, ввезла до кімнати столик із порцеляновим сервізом, й налила нам чаю. Проте жоден з нас його так і не торкнувся.

— Лорде Ледвелле, — промовив я, коли зрозумів, що мовчу надто довго, — я обіцяю вам, що знайду вбивцю. І зроблю все можливе, аби він поніс покарання... І ці випадки більше не повторювались, — я підвівся. — Мені вже пора... Лорде, — я раптом спинився, — скажіть, у вас є здогадки, чому вибір вбивці міг впасти на вашого онука?

Старий демон трохи пом'явся. Його згаслий погляд метнувся до вікна, просто на припорошені снігом вулиці, й він показав:

— Мій онук був розумним хлопчиком. Ітан не поділяв дурні стереотипи щодо нас та ельфів. Не вважав, що нашим расам слід ворогувати. Боюся, були ті, кому його прогресивні погляди могли не сподобатися.

Час було прощатися. Я не знав, як правильно завершити розмову, тож просто простягнув руку Ледвеллу.

Демон ледь чутно зітхнув та потиснув мою долоню.

— Прошу. Якщо вам потрібен доступ до його кімнати, речей чи листів — наші двері завжди відчинені для вас. Тільки впіймайте це чудовисько.

Лорд Ледвелл не став проводжати мене до дверей. Він так і залишився в тому кріслі, поглинутий власним горем, і я пообіцяв собі, що не заспокоюся, доки не виконаю його прохання.

Я не одразу покинув будинок. Спочатку попросив служницю відвести мене до кімнати демона, коли вже на це дали дозвіл. Там було чисто. Ніяких зайвих речей, охайно застелене ліжко. Цікаво, це постаралась служниця, чи він сам дбав про затишок і чистоту довкола себе? 

На столі у молодого Ледвелла лежало кілька згорнутих сувоїв пергаменту. Я відкрив кожний з них. Вірші, вірші… Любовна записка? Я замислено покрутив її в руках та виписав собі інформацію. Треба пошукати, що за леді вкрала серце демона. 

Що, як це ельфійка? І має місце помста? Ім’я універсальне, по ньому визначити важко…

Серед одягу Ледвелла не знайшлось нічого цікавого. Я не міг сказати, чи нічого не зникло, але якщо щось і забрали, то небагато.

“Перевір усе магією, — запропонував Ліонель. — Можливо, є якісь сліди”.

Нічогісінько. Тіні не змогли відшукати нічого. Я не знайшов жодних слідів сили, окрім стандартної Ледвеллівської. Але чи її не забагато…

“Ну, не так вже й багато… Якщо ми говоримо про живу людину. Або про людину, що могла затриматись. Ну тобто демона…”

— Ти хочеш сказати, що він може стати привидом? Загубленою душею? 

“Все можливо”.

Не знаю, чи назвав би я це хорошою новиною, якби міг поговорити з Ледвеллом особисто. Та у всякому разі, для початку, потрібно дізнатися висновки судмедексперта. 

І подумати, як убезпечити інших молодих демонів від убивці.