5.2

Обличчя Ноеля аж витягнулося від подиву.

— Тітонька? Леді... Леді Абер? Я ж демон! Вона ельф!

"Технічно, — фиркнув Вед, — Маріетт, як варлок, справді рекомендувала його малим, аби Лі звернув на нього увагу. Тож..."

— Вона, між іншим, про вас дуже високої думки, — зауважила я, підбадьорена підтримкою Найсвітлішого, — І, як і я, не поділяє стереотипів, що стосуються походження. Сподіваюся для вас моя раса також не є проблемою?

— О, ні, зовсім ні. Я багато спілкуюся з ельфами й не маю жодних проблем з цією расою, доки справа не доходить, ну... До хвоста. Іноді я думаю, що краще народився б без нього. Ельфи приймали б за свого, ніякої поганої спадковості для дітей...

— Не смійте так казати! — раптом обурилася я, підступаючи до нього ближче. Від несподіванки Ноель трохи позадкував, аж поки не притиснувся спиною до дерева, та я зробила ще один крок вперед, наслідуючи суворий погляд своєї "тітоньки".

Мабуть, не варто було з ним так різко, але скільки можна ображати рідненький миленький хвостик! М'яко я вже пробувала — не спрацювало. Тож спробуємо інакше.

— Я люблю цей хвіст! Він милий, пухнастий і гарний. І не заслуговує, щоб його називали "поганою спадковістю"!

Хвіст все почув. Можливо, частина мізків Ноеля перемістилась в той хвіст, і він розумів мене краще? Бо пухнаста китичка вже за секунду тицьнула мені в руку, а Ноель густо-густо зашарівся.

Боже, що це за невинна квітка у мене в наречених!

"Раджу тобі не дуже сподіватись, сонце моє. Попередня невинна квітка поза межами свого шлюбу — Люціусом звати, може, ти читала, — мало не роздерла напівбога на шмаття під час бою і сконструювала армію драконів. А остання витівка — то взагалі! Я не знав, що він може ставати демоном висотою метрів у десять!"

Вед помовчав трохи.

"І поки Лі мене не прибив, додам, що люблю нашого Люці, як рідного синочка, і буде дуже мило, якщо Ноель рівнятиметься на цього найдостойнішого з варлоків. Та Лі, ну припини мене штурхати!"

А я, не стримавшись, всміхнулася й лагідно погладила пухнасту китичку, коли вже вона сама пірнула мені у долоню. Зрештою, то не я за нею потягнулася!

І взагалі, сам Бог Кохання назвав це переконливими аргументами! То хто я така, щоб із ним сперечатися?

Китичка була в захваті від такої уваги й сама підставлялась під мої пальці. Багряний і зніяковілий, Ноель промурмотів:

— Мені ніхто ніколи не говорив таких приємних слів. Крім бо... Гхм. Дядечка Лі, але то інакше. То родич. Дякую...

— Сподіваюся ви більше не вважатимете, ніби щось у вас може мені не подобатися, — пробурмотіла я, сама трохи зніяковіла від усвідомлення того, що щойно зробила посеред вулиці.

Але, у свій захист, скажу, що хвіст сам мене спровокував!

"Ага, усі так кажуть, — гмикнув Вед, а тоді додав: — Я, між іншим, анітрохи не засуджую”.

Ноель був трохи шокований всім, що відбувалось між нами, проте виглядало так, що він зовсім не проти. Несмілива усмішка ставала все ширшою. 

— Зазвичай я був доволі невезучим чоловіком, моя леді, проте, здається, вищі сили вирішили компенсувати все, подарувавши мені шанс на зустріч з вами. 

"Ой, моє ти дитятко, ти навіть не уявляєш, наскільки", — зітхнув Вед.

Подумки я зітхнула з полегшенням.

Ну нарешті! А я вже думала, що він аж до весілля хвіст ховатиме!

— Сподіваюся, далі вам щаститиме більше.

Неподалік почулися чужі кроки, тому я вимушено залишила хвіст Ноеля у спокої, наостанок погладивши китицю, й швидко сховала долоню рукаві.

Я, звісно, хочу заміж, але не доводитиму до ситуації, коли Ноеля залишать без вибору.

Ноель теж схаменувся. Він швидко повернув свій хвіст під плащ і повів мене до чайної леді Молферроу, поспішаючи трохи більше, ніж було варто.

Чайна, розташована на розі центральної вулиці кварталу аристократів, справді ідеально пасувала для пошуку пари. Оформлена в кремових та ніжно-рожевих тонах, прикрашена живими квітами, зачарованими від холоду, вона манила до себе і притягувала погляди. Всередині вже було кілька пар, і Ноель рішуче повів мене туди. 

Просто біля дверей, що тихенько дзвякнули, сповіщаючи про наш прихід, лежав килимок, ступивши на який, наше взуття миттю висохло, позбувшись снігу та бруду. Дуже зручно, зважаючи на погоду.

“Винахід Люціуса”, — гмикнув Вед в моїй голові.

Я помітила, як один з лордів невдоволено зиркнув на Ноеля, але, на щастя, не сказав нічого злого. Демон допоміг мені зняти пальто, віддав наш одяг гардеробнику і відсунув стілець, аби я могла сісти, і варто було йому самому зайняти місце, як поруч з'явилась незнайомка. Це та сама леді?..

— Вітаю вас у моєму закладі, лорде де Монморенсі, леді...

— Велл, — тихо промовила я, розглядаючи її.

Жінка виявилася ельфійкою, на вигляд трохи старшою за мене, та, припускаю, набагато старшою насправді. Її довге світле волосся було зібране у косу, що складалася у таку собі подобу корони на голові, та вільно спадала донизу. Сукня жінки була вишуканою, але достатньо закритою, щоб не припускати навіть натяку на зайві думки.