4.3

Леді Агнес справді поселилась у своєї родички, ельфійської графині Маріетт Абер. Якщо зважати на вік графині, то її можна було назвати літньою, бо в тисячу років ніхто не юний. Проте виглядала вона просто зрілою жінкою і славилась доволі суворим норовом. Я не знав, який саме ступінь родичання у леді Абер з Агнес, але дуже сподівався, що вони не настільки близькі, аби дівчина успадкувала поганий характер ельфійки. 

“Не хвилюйся, — втішив Ліонель, — я не думаю, що такий видатний характер можна успадкувати. Я знав лише одну леді зі схожим! Бабуся одного з моїх варлоків. Ніхто з рідні не подібний до неї…”

Що ж, я віритиму в краще. 

— Лі, — напружено промовив я, — а я не надто налякаю леді Агнес своїм натиском, коли з’явлюсь у неї на порозі? Вона ж не повідомляла мені свою адресу. Це нормально, що я її дізнався? 

“Якщо вона і буде здивована, то лише приємно, бо це означатиме твою глибоку зацікавленість в одруженні. Якщо до цього ти ще й поводитимешся на побаченні, як слід, переконаний, леді Агнес віддасть тобі своє серце”.

— Я б волів не забирати ні у кого органи, — буркнув я, згадавши про деталі останнього вбивства, — І все ж, сподіваюсь, я її не налякаю.

Насправді мене самого долав страх. Скільки років я не намагався налагодити стосунки з якоюсь жінкою? Певно, зі сто… І ні, це щойно не було перебільшенням, буквально століття! Я займався роботою, просувався по кар’єрній драбині… 

А тепер ця драбина поповнилась щаблем “одруження”, бо королю нема чим зайнятися. 

Я набрав повні груди повітря, ніби хтось довкола міг розпилити заспокійливе, і рішуче постукав у двері. 

За хвилину почулися тихі дівочі кроки, а тоді двері відчинилися, й на порозі застигла Агнес, притуливши долоню до грудей.

— Лорде Ноелю? — її брови здивовано ковзнули вгору. — Рада бачити вас... Тут.

Я вклонився. Що ж, вона здивована, але не шокована. Думаю, варто списати це на те, що дівчина хотіла мене побачити. 

Хвіст затрусив клятою китичкою, намагаючись визирнути з-під плаща. Я мало не загарчав від роздратування. Та щоб мене! Чому він зараз не може посидіти під одягом і не псувати перше враження. Я ж стараюся бути нормальним кавалером! 

“Та вона не проти…”

Ліонелеві спроби переконати мене, що все гаразд, зараз були максимально недоречними. 

Бог чмихнув, явно невдоволений реакцією, а я нарешті промовив: 

— Велика честь для мене мати можливість відвідати вас, леді.

— Ем... Проходьте, будь ласка! Ви, певно, змерзли? — явно хвилюючись, вона посунулася, ширше прочиняючи двері, — Я саме збиралася, але трошки не встигла і... Ви не проти зачекати? В графині чудове шоколадне печиво!

Саме збиралась? Тобто вона справді аж так очікувала на мій візит? 

— О, звісно. Я зачекаю стільки, скільки буде потрібно, леді. І я не мерзну, — моїх вуст торкнулась усмішка. — Перевага демонічної крові, нехай я й маю її небагато... Проте нізащо не відмовлюсь від шоколадного печива. 

Сподіваюсь, леді Абер не докидає туди якогось зілля правди для підвищення комунікації між нареченими…

Провівши мене до світлої, просторої вітальні, леді Агнес поправила тацю, наполовину заповнену шоколадним печивом. Я вловив запах шоколаду з горіхами, апельсиновою цедрою та корицею. Тоді налила в порцелянову чашку чорного чаю з прянощами та молоком, та, поставивши її переді мною сором'язливо всміхнулася.

— Ось, пригощайтеся! Я правда швидко, обіцяю! — а тоді втекла, ніби на ній сукня палала.

З кожною секундою печиво ставало все ароматнішим. Я думав стриматися, але вже за кілька секунд виявив, що вгризаюся в нього зубами, насолоджуючись неймовірним шоколадним присмаком і відтінками спецій.

— Просто божественно, — промурмотів я. — Краще навіть за фірмові лимонні кекси!

Я так захопився, що геть не помітив графиню, що вплила до вітальні, мов примара. Скочив на ноги, ніби шкідливе демоненя, й привітався:

— Ваша Світлосте... Графине, — я спробував зобразити ніякову приємну усмішку, потайки сподіваючись, що леді Абер не дасть мені віялом по руках за те, що без дозволу торкався її печива. 

А то вона може!

— Вітаю, юначе, — гмикнула вона, кинувши на мене суворий погляд, за яким, як мені здалося, крилися насмішкуваті вогники, — Я так розумію, ви оцінили моє печиво... І племінницю.

Племінниця! Святі боги, та за що! Та я мало не поперхнувся!

Хоча "мало" — це неправильне слово. Таки поперхнувся, крихта стала поперек горла. А потім клята демонічна регенерація змусила мене закашлятись, а не мовчки терпіти задуху.

Похитавши головою, графиня змахнула пальцем, змусивши порцелянову чашку з чаєм відірватися від тарілки та підплисти до мене.

— Бачу, Агнес вас дійсно причарувала, якщо вже вас сюди хворого вітри принесли. В молоді нині ніякого терпіння.

Я випростався. 

— Прошу пробачення, — спробував говорити чітко, я ж голова таємної поліції, зрештою, можу не мимрити! — Я не хворий, леді Абер. Це лише крихта...