РОЗДІЛ 4

Ноель

Від новин, таких самих дивних, як і раптових, у мене мало не вибухала голова. Здавалось, всередині усе буквально кипить. Я вперше побачив леді Агнес Велл, свою наречену, а вже відчував, що нічим добрим це для мене не скінчиться. 

“Нащо одразу налаштовуватись негативно? — гмикнув в моїх думках Ліонель, налаштований, як завжди, на все найкраще. — Агнес — чудова юна леді… Гаразд, можливо, прикметник “юна” вживати не варто, тому що вона не настільки далека від тебе за віком, але ж, Ноелю, хіба це не було твоєю вимогою? І невже ти не вважаєш її гарною?”

— Тільки сліпий не буде вважати леді Велл гарною. Вона схожа на янгола, що зійшов з небес, — буркнув я. — Тільки янголи не надто цікавляться хвостатими виродками демонічної крові. 

“От саме через ці твої переконання я й мусив поставити таке питання. Тому що я всерйоз задумуюсь, що ти нічогісінько не бачиш у дзеркалі, коли дивишся на власне відображення. Ноелю, ти привабливий чоловік”.

— З хвостом. Білою шкірою. Чаклун. Гаразд, припустимо, про останнє леді Велл не відає, інакше вона точно не хотіла б зі мною зв’язуватися. я думаю, Ліонелю, у мене більш ніж достатньо причин сумніватися в тому, що все це правда. 

“Я тебе дуже здивую, якщо скажу, що їй подобається твій хвіст? Леді Велл — дівчина сучасна, і вона дивиться на світ не так скуто й обмежено, як ти звик. Крім того, твій батько вселив в тебе забагато невпевненості, тому не варто міряти себе тією міркою, яку винайшов він. Це дуже погана ідея, Ноелю. Я не дозволю тобі ненавидіти себе лише тому, що якась рогата паскуда вирішила, що ти йому не підходиш”.

— Чув би він нашу розмову…

“Не завадило б і почути. Якщо лорд Монморенсі так пишається своєю демонічністю і вважає, що він схожий на прадемонів, я можу відіслати його прямісінько туди”.

Я відмахнувся. 

— Припини. Він не настільки поганий, як тобі здається, хоч, звісно, і дуже специфічний чоловік. 

“Я вже одного разу послухав твою матір і більше не повторю такої помилки”.

Моя мама була чаклункою Ліонеля, однією з рядових дівчат, що уклали договір заради магічної могутності й намагались отримати від нього стільки переваг, скільки це їм доступно. Не знаю, чому вона замахнулась аж на Дорміна Монморенсі, нащо їй знадобився шлюб з демоном та що матір переслідувала таким вчинком. Або це вийшло випадково? Можливо, вона закохалась? Потрапила під дію його чарів і не втрималась, віддала своє серце, а потім просто не змогла спинитися? 

Так чи інакше, вона вийшла заміж, стала леді Монморенсі й опинилась в руках нехай і впливового, могутнього, багатого, але жорстокого демона. І, на жаль, не витримала довго. 

Я ж почув Ліонеля, коли був ще маленьким хлопчиком і тільки починав розуміти, наскільки відрізняюсь від інших демонів. Дитиною я намагався попросити його про кольорову шкіру і роги, знав, що цей чоловік може змінювати зовнішність, проте бог навідріз відмовився займатися “цими дурницями”, як він сам мені сказав. 

Зате Лі дав мені силу і навчив нею користуватися. Він запевняв, що має могутніх чаклунів, здатних навіть битися з напівбогами, і їм не потрібно набувати демонічної подоби, аби впоратися з такими серйозними супротивниками. Тож замість того, щоб маскуватися, я навчив битися і водночас приховувати природу свого особливого дару. Тіні стали моїм гарним другом, єдиним захисником, порятунком, щитом і водночас списом, яким я міг атакувати кого завгодно.

Біда в тому, що вони нічого не могли зробити з моєю самотністю. Я так і лишився дрібним хлопчиськом, що мріяв про компанію… Глибоко в душі. Заспокоївся, лише коли зайняв місце голови таємної поліції королівства. 

Напевне, якби бодай на роботі все було гаразд, я б зараз не почувався таким розбитим. Проте в голові просто не вмішалась та кількість справ, що звалилась на мене сьогодні.

Король, батько, леді Агнес… І свіженьке вбивство, про яке я отримав доповідь від помічника, але ще не встиг детально вивчити інформацію про справу, навіть не знав, хто саме постраждав.

Документи уже чекали на мене на столі, виглядали на диво бідно. Отже, матеріалів мало. І, звісно, не тому, що вбивця знайшовся прямо над жертвою, ще й одразу написав щиросердне зізнання і покаявся у скоєному. 

Я розгорнув теку і мало не засичав від злості. 

Знову. 

Коли ми виявили перший труп юного напівдемона, якому ледве виповнилось п’ятдесят років — дрібниці для нашої раси, дарма, що фізично повноліття ми досягали уже у двадцять, — то були переконані: запальний юнак, що не отримав у спадок батьківську міцність, просто побився з кимось сильнішим за себе, і злочинець втік з місця бійки. Завели справу, але в розслідуванні далеко не просунулись.

Проте вбивця не спинився. Постраждало ще троє напівкровок, щоправда, один зміг вирватися: його врятувала материна охорона. Розповів про те, що бачив лише гострі ельфійські вуха нападника і відчув, як голка впивається у шкіру.

Жертвам вводили зілля невідомого походження і забирали їх кров. При ретельному дослідженні стало зрозуміло, що ніяка це не бійка. Справу передали таємній поліції.

А потім зникли дві молоді демониці. Одну з них знайшли одразу, другу згодом.