3.2

Я кинула погляд за його спину, на якогось страшного рогатого чорта, що свердлив нас обох вбивчим поглядом, й сліпуче всміхнулася Ноелю.

— Ну що ви, звіть мене просто Агнес. Вибачте, що прибула без попередження, але справи... Не чекають, чи не так?

Я сама розуміла, що ця моя поява в його очах, мабуть, небачене нахабство. Однак вмикати задню було запізно.

Ноель силувано всміхнувся. Його підбитий хутром плащ трохи напнувся. Сподіваюсь, це його хвіст... 

— Так, справи не чекають, — повторив він. — Ви прибули у дуже вдалий момент, леді В... Агнес. Я можу познайомити вас зі своїм вельмишановним батьком. Лорд Дормін де Монморенсі, — Ноель кивнув на рогатого чорта за спиною.

В мене ледь щелепа не відпала. Оце страховисько — його батько? Та ви, певно жартуєте!

"Ну а що ти хотіла, спадковість буває поганою... Ти Ліонелевого татка не бачила! Хоча той, звісно, безрогий".

Я швидко дотумкала, що мій шок можуть неправильно сприйняти, тож спробувала виправитися, і прокашлялася:

— Ваша матінка, певно, була найгарнішою жінкою у світі.

Лорд Дормін сіпнувся від згадки про свою дружину — чи коханку? хтозна, ким була та красуня, що пішла заміж за оте рогате чудовисько, — скривився, але промовчав. Ноель посумнішав від згадки про матір, але кивнув: 

— Вона була чудовою. Ельфійської крові, хоч і не чистої.

"Роги — то стан душі!" — подумки скривилася я, згадуючи те, що читала про батька Володаря Безодні. А тоді мʼяко промовила:

— Чистоту крові переоцінюють. Усім відомо, що метиси сильніші та гарніші.

Кинувши на Ноеля погляд, повний обожнювання, я почула зневажливе пирхання від батька Ноеля, що явно не поділяв моєї думки.

Мені цей демон анітрохи не подобався. Не лише тому, що був страшний, як черги в поліклініці о девʼятій ранку, а тому, що явно недолюблював сина. Однак зовсім ігнорувати його було неввічливо, тож я згадала про правила етикету, й присіла в легкому реверансі.

— Вітаю, лорде Дорміне. Яка щаслива зустріч.

Щирості в моєму голосі не було ані краплі, а усмішкою хоч морозиво роби, але на більше чоловік не заслуговував.

Дормін примружився, зробив крок вперед, схилив голову теж, але не як його син, а настільки слабко, що цього можна було і не помітити. Потім вигнув губи в ледь помітній усмішці.

— Леді Велл, яка раптова зустріч... Ви так поспішали до мого сина, що навіть обійшлись без супроводу? Дивина. Хоча, можливо, Ноель не зважатиме на те, що його наречену було скомпрометовано.

Довелося докласти усіх зусиль, щоб не скривитися. Ні, ну ви подивіться який жук!

— Я дійсно поспішала, — мʼяко промовила я, — Однак, що стосується супроводу, тут ви трохи помиляєтеся. Звісно, етикет понад усе.

А тоді вставила у рота два пальці та свиснула.

"Ти збожеволіла? — простогнав Бог кохання, — Мені тепер час відмотувати чи що? Яка леді тягне руки до рота?!"

Ноель дивився на мене очима, мов дві тарілки. Лорд Дормін — притиснув долоню до ріг. Здається, це такий чортячий фейспалм.

Так, мабуть, зі свистом я трохи перестаралася. Але ж у фентезі приручених птахів так постійно кличуть! І взагалі, мені вперше вдалося, і я була дуже гордою за себе.

От і мій фамільяр, великий білий ворон, змахнувши крилами злетів з гілки найближчого дерева й всівся на моє плече. Розумничок, усе правильно зрозумів.

Не втримавшись, я лагідно провела кінчиками пальців по білосніжним перам.

Чи краще було б якби я на всю горлянку горлала його ім'я?

"Краще було б, якби ти покликала його подумки", — важко зітхнув Вед.

"Вже пізно, — подумки пробурмотіла я до Бога, — І взагалі, в мене руки чисті! А Ноель... Ну переживе. Зате дивись як його батька перекосило!"

— Це Сіріус, мій фамільяр, — вголос відрекомендувала птаха я, коли той гордо випʼяв груди.

— Сіріусе, дуже приємно, — Ноель вклонився і птахові. — Леді Агнес, прошу, заходьте до будинку.

А потім тихенько — але я почула! — прошепотів своєму батькові: 

— Між іншим, серед ельфів не прийнято так люто витріщатися на жінок, батьку, не сором нашу родину.

"О, — миттю зреагував Вед, — Ліонель не дарма вчив його зціджувати отруту з ікол..." 

Цікаво, він про ікла метафорично, чи там правда зубки є…

Я одразу згадала про своє юнацьке захоплення вампірськими романами й мене охопило дитяче бажання перевірити чи це правда. Але, звісно, я не збиралася бігати за ним і просити відкрити рота, ніби на грі у доктора.

"Слава Претемному... Коли Лі жалітиметься на чужу надмірну активність, я згадуватиму тебе".

Пройшовши до маєтку, я з усіх сил намагалася не витріщатись на всі боки, бо ж маю триматися, як леді, що народилася та виховувалася у заможній родині. Батько Ноеля і без того на мене підозріло поглядає — тільки того й чекає приводу причепитися та дорікнути синові, мовляв, з його нареченою щось не те!