2.3

Задзвеніло магічне сповіщення. Хто б не приїхав до моїх дверей, він мав магію — і дуже чіткі наміри зустрітися саме зі мною, інакше сигнал би не спрацював.

Пожвавились по кутках Тіні. Помітивши їх, батько спохмурнів. Він стримав гострі коментарі, які в дитинстві вживав щодо моєї магії, але я знав: чоловік волів би не бачити жодного Тіньового прояву.

З дитинства я вивчив правило: при батькові не застосовувати власну магію, не дозволяти силі виходити з-під контролю. Тримати Тіні на короткому повідці. 

“Я завжди казав, кажу і буду казати, що він — рогата паскуда, яка чимало псувала тобі нерви в дитинстві”.

Не те щоб я смів сперечатися з богом, коли він говорить розумні речі… 

“Зараз теж ховатимеш магію?”

Я поглянув на невдоволеного тата і всміхнувся, легко і відкрито. Він може мати певну владу наді мною, але нехай не сподівається, що я, як раніше, спокійно схилятиму голову і покірно робитиму те, що він скаже. Тому Тіні відкрито звились до стелі, а я повідомив: 

— Боюсь, нашу розмову доведеться поставити на паузу. До мене прибули.

Батько напружився. Лорд-демон де Монморенсі, завжди впевнений у своїй правоті, категорично не хотів приймати той факт, що його син подорослішав і може ставити в пріоритет когось вище за нього. Навіть короля! Що вже там казати про випадкову карету, яка зараз чомусь спинилась під вікнами та сміла заволодіти моєю увагою. 

— Хто? — вигнув брови демон. — Невже існують справи, що можуть бути вагомішими за спілкування з твоїм батьком? З тим, Ноелю, від кого ти цілком і повністю залежиш? 

— Не впевнений, що перше і друге речення узгоджуються між собою, — зазначив я. 

— Тобто?

— Якщо потрібно пояснити, то я можу. Я не вважаю, що цілком і повністю залежу від вас, батьку. 

— Моя воля…

— Важлива для мене, — сухо відповів я, — але не настільки, щоб я ігнорував вагомість усіх інших факторів. 

Батько ненавидів, коли я говорив з ним не як покірний, слухняний син, а як голова таємної поліції, сухо, відсторонено, нагадуючи, що він не повинен розпоряджатися моїм життям. 

“Скажи йому, що це, скоріше за все, прибула твоя наречена. Я хочу поспостерігати за реакцією”, — запропонував Ліонель. 

Сперечатися з богом, коли ти насправді з ним згоден — справа невдячна. Я гмикнув і, обережно добираючи слова, аби потім не довелось пояснювати, в чому причина моєї помилки, сказав:

— Є ймовірність, що прибула моя наречена. Я повинен привітати її, як належить високоповажному лорду з пристойної родини. 

— Те, що ти з пристойної родини, не робить тебе високоповажним лордом, Ноелю, — презирливо фиркнув батько. — Але якщо вже до тебе справді прибула наречена, то я б хотів її побачити. Я так розумію, на мене чекає знайомство з людською дівкою?

Сподіваюсь, що ні. Я нічого не мав проти людей, але не в якості пари. По-перше, їх скажено лякає мій хвіст і расові особливості. По-друге, для істоти, що може прожити понад тисячу років, не надто приємно стати в пару з жінкою, яка протягне від сили сімдесят. Гаразд, може, сотню, якщо володіє сильним даром. Дві, якщо має покровителя. 

“Ти дуже низької думки про покровителів… Ходи вже, Ноелю, не мнися, там нема нічого страшного!”

Я піддався заклику Ліонеля і рушив на вулицю.

Карета, запряжена четвіркою чорних коней, стояла прямо перед будинком. Я зачепився поглядом за золоті вензелі на фіолетовому сукні, яким вона була оббита, та блиск коліс. Кучер у багатій лівреї зістрибнув зі свого місця і вклонився мені. 

— Лорде Ноелю, — промовив він глибоким низьким голосом, — леді Агнес Велл з візитом. 

— Леді Велл? Ем… — я змусив себе розправити плечі, — звісно. Радий вітати прекрасну леді у своєму домі.

Кучер схилився в ще одному церемонному поклоні, а тоді нарешті відчинив дверцята карети. 

Спочатку я побачив пишні спідниці фіолетової сукні та носки черевиків, явно зроблених з натуральної шкіри. Дорогі черевички, схожі проходили як доказ в одній моїй справі. Потім — розкішну срібну вишивку на ліфі та хутряний комір пурпурового плаща, який накинули леді Велл на плечі. Зрештою і її саму. 

“Познайомся з нареченою, Ноелю, і будь чемним”, — зітхнув Ліонель в моїй голові. 

Дівчина була гарною. Тонкі риси обличчя, пухкі вуста, що розтягнулися в задоволеній усмішці, варто було їй побачити мене, вогняно-руде волосся і погляд…

Теж з вогником.

Проте головне було не це. Я побачив її гострі вуха. 

Претемний Лі прислав мені в якості нареченої… Ельфійку!