1.2

Я була готова до того, що Ліля раптом ввімкне світло та закричить “Сюрприз!”, до того, що з переляку закричить викрадач лампочок, або, власне, я. Або що у темряві я перечеплюся через п’яного сусіда, який не доповз до свого поверху. Та аж ніяк не до того, що мої ноги раптом ув’язнуть у підлозі, а я сама провалюся крізь неї!

Мій гучний вереск, мабуть, було чути аж до харківської набережної. Аж в самої вуха заболіли. Але як ще мені реагувати, коли підлога — геть не підлога?

— Екселю, ти що, її не попередив? — почувся невдоволений чоловічий голос. Приємний. На якого біса я думаю про приємність голосів? Це медик, що зараз мене лікуватиме? Пошли йому, боже, напівельфійські сімейні цінності…

І вуха. Вуха теж можна. 

А тоді я раптом знову відчула опору під ногами й розплющила очі.

Мабуть, я просто десь невдало спіткнулася та вдарилася головою, або ж в мене інсульт, бо мій під’їзд раптом став більший, ширший, і підозріло схожий на офіс. Позаду мене, замість дверей квартири, опинився широкий шкіряний диван з подушками на якому, потягуючись, вмостився великий чорний кіт, поряд — чи-то кавовий, чи-то журнальний столик, в кутку — стіл з якимось симпатичним чоловіком в окулярах, що щось зосереджено друкував на механічній клавіатурі. А просто навпроти стояли два найпривабливіших чоловіки з усіх, кого я бачила. 

Обидва високі, елегантні та… Гостровухі. Все як я просила! Один — у білій мантії, з довгим темним волоссям та виразними сірими очима. Другий — у чорній мантії, з довгим темним волоссям, зібраним у хвіст та дивним, ніби рухомим татуюванням. Звабливо виблискували яскраво-сині очі…

Перший виглядав чимось роздратованим, другий, з татуюванням — трохи співчутливо мені посміхався.

Так, в мене точно інсульт.

А щоб його, цього Павла!

— Добрий день, — привітався зі мною синьоокий. — Вітаємо в Безодні, Ганно. Моя Претемність, Ліонель, до ваших послуг, — він трохи жартома вклонився. — Хоча ви ж не до мене.

У брюнета в білому сіпнулось око.

Які в мене все ж гарні глюки! 

Ну гаразд, підіграємо, однаково втрачати нема чого.

— В-вітаю, — затинаючись, промовила я, переводячи погляд на іншого, похмурого напівельфа, за описом — самого бога кохання. Отого, на якого я нещодавно жалілася.

Ну все, дожилася, з власними галюцинаціями розмовляю, ще й хвилююся, наче школярка. Цікаво, це вже шизофренія?

— Що ж, — Вед витиснув з себе усмішку. — Завдяки видатній роботі мого вельмишановного помічника Екселя... 

Довелося вдати, ніби я чхаю, щоб приховати посмішку за долонею, та, гадаю, всі однаково зрозуміли, що я сміюся.

Не пощастило хлопцеві з ім’ям! Цікаво, чи десь в цьому світі ходить Майкр Софтворд? 

— Ви, Ганно, тут, маєте унікальну можливість вирушити до одного з відкритих світів по своє справжнє кохання. З певними фізіологічними доповненнями. Лі, у нас десь були вільні вуха? А крила? 

— Крила в дефіциті. Вуха були, — кивнув Ліонель. — Магії більш ніж достатньо, тривалість життя підженемо під норми нового світу. Комунікаційний канал між світами... Юна леді, вам є з ким спілкуватись з вашої реальності, чи ви обираєте умови повної ізоляції?

— В мене є подруга, — випалила я, геть розгублена від такої кількості інформації.

Здавалося, ніби моїй особистій галюцинації не терпиться здихатися, власне, мене, випхавши абикуди, тільки б позбутися головного болю. Кількох хвилин вистачило, щоб зрозуміти, що раніше згадана акція геть не викликала в божества ентузіазму. Хіба що бажання вбивати.

— Зачекайте! Куди вирушити? До кого? Я ж не можу погодитися незнамо на що!

Навіть якщо геть не впевнена, що усе це — не плід мого хворого вмираючого мозку. Чи сну. Це було б не так драматично.

Так, це точно сон, але це не значить, що мені однаково яким він буде!

— Ну ви ж читали оголошення. Справжнє кохання, акція від Найсвітлішого Веда, — пояснив бог. — Раз на рік, на день пародії на Найсвітліший день...

— Це він так про день святого Валентина, чи як воно у вас зветься, — підказав Лі.

— Ну от. Раз на рік я обираю потраплянку і дарую їй квиток у краще життя з можливістю знайти собі ідеальну пару та прожити все життя, мов у казці.

Вед помовчав трохи, а тоді додав: 

— Взагалі-то куратор цієї програми ось, — він тицьнув пальцем в помічника. — І запитувати про деталі варто у нього. А подруга... Ну... 

— Можна теж перемістити, — запропонував Лі. 

Вед продемонстрував йому кулак.

— От собі й бери.

— Пробач, я можу знайти комусь справжнє кохання тільки з роботою.

Я закліпала. Ну, я знала, що в мене бурхлива фантазія, але не настільки ж?

Крадькома, щоб ніхто не помітив, я ущипнула себе за бік, і ледь не зашипіла. Боляче!

Невже не сон?

Та ні, не може бути!

— Так, почекайте, це якась помилка! Я ні в якій акції участь не брала...