Розділ 3. Рел

Дорогою до академії я весь час розмірковував та намагався побудувати хоч якусь притомну теорію щодо того, хто аж так прагне самоліквідації, що вирішив реалізувати це, напавши на мене. Не те щоб відповідей зовсім не було, навпаки: варіантів було забагато. Але всі вони здавалися мені малоймовірними.

Навряд чи хтось із тих, хто мене недолюблює, став би діяти так грубо й невишукано.

Завдяки невідомому стрільцю мій звичний маршрут до академії сьогодні дещо змінився, адже насамперед я рушив не до свого кабінету, а до вежі алхіміків. Саме там, на першому поверсі, розташовувалося лігво Мікарена, як він сам це називав. Насправді це була його персональна лабораторія, у яку адептам не можна було входити через загрозу нападу на них агресивно перевтіленого у ведмедя викладача-алхіміка.

Адепти, які зазвичай інстинкт самозбереження мали на доволі примітивному рівні, цього разу справді дотримувалися цього правила й навіть дихати в бік дверей лабораторії не сміли.

— Здоров, Мікарене, — я ж зайшов до лабораторії, незворушно відкривши двері без стуку, під повними жаху поглядами першокурсників.

Одночасно з моєю появою в лабораторії щось вибухнуло, і по приміщенню розсипалися яскраво-рожеві блискітки.

— А най тобі, Реле! — вигукнув Мікарен, з’являючись із рожевого марева зі звичним гніздом замість волосся та величезними захисними окулярами на пів обличчя.

Одяг його весь був присипаний цим рожевим неподобством, і він у такому образі був дуже схожий на фею з нічних кошмарів.

— Ну скільки можна! Хоча б застукав! — Мікарен кашлянув, і з його рота вилетіла хмарка рожевого диму.

— Це все одно нічого б не змінило, і ти про це чудово знаєш, — промовив я, сідаючи на найближче чисте крісло.

Мікарен ображено засопів та, бурмочучи собі під ніс щось про капосних друзів та нахабних ректорів, почав прибирати, звільняючи приміщення від цього зефірного пилку. Він знав, що я мав рацію. Бо хоч стукай, хоч вривайся до лабораторії, як я зараз, — результат буде той самий. Якщо потрапиш не на той етап концентрації, станеться щось на кшталт цієї рожевої революції.

— Я у справі взагалі-то, — я поліз до кишені та витяг конверт із зібраним попелом. — Треба зробити аналіз. Якнайшвидше.

— Що там? — не відволікаючись від своєї роботи, запитав він.

— Попіл від стріли, яка самознищилася, не досягнувши мети.

— Якої ще мети? — Мікарен прибрав уже майже весь рожевий пилок і тепер збирав магією найвпертіші блискітки.

— Мого вуха.

Почувся звук розбитого скла. Мікарен різко розвернувся до мене, облишивши свої блискітки, і невдало зачепив одну з лабораторних склянок. Я махнув рукою, відновлюючи посудину та повертаючи її на полицю.

— Нападник живий? — голосніше, ніж потрібно, запитав він, не відриваючи від мене примруженого погляду.

— За кого ти мене маєш? — моє удаване обурення, звісно, не могло обманути Мікарена.

— За тебе самого, Реле, — він звів очі до неба та повернувся до прибирання. — То де тіло? Треба допомога? Мені б в лабораторію…

Він озирнувся, позираючи на мене зі слабкою надією, та, побачивши мій твердий погляд, пробурмотів:

— Ну ні, то ні. Варто було спробувати.

— Допомога не потрібна, дякую. Лише з аналізом, — незворушно відповів, удавши, що не чув останніх фраз.

— Впорався сам? Молодець, — схвально кивнув він.

— Та власне, нападника я не знайшов, — промовив я, замислено чухаючи підборіддя.

— Що?

Мікарен знову різко обернувся, зачепивши шафу. Та цього разу я встиг підхопити магією чергову склянку до того, як вона впаде.

Я коротко переповів йому свою пригоду, наголошуючи на тому, що поки що це має залишитися суто між нами. Розголошення того, що на мене хтось намагався вчинити напад, та ще й пішов безслідно, мені зараз абсолютно точно не потрібно. Бо ще нові герої з’являться і доведеться ходити весь час під щитом і з плетінням напоготові.

— Ну і халепа, друже! — захоплено вигукнув він. — Але ж яка цікава!

Під моїм насмішкуватим поглядом він дещо зменшив свій запал та додав:

— Я зроблю аналіз у найближчі терміни. Результати принесу тобі особисто.

— Дякую, Мікарене. З мене нові реактиви! — вигукнув, вже відчиняючи двері.

Мікарен радісно крикнув мені вслід, побажавши побільше таких ситуацій, які змушують ректора нарешті надати йому те, що він не може випросити вже кілька місяців.

— Та які кілька місяців? — йдучи коридором, пробурмотів я собі під ніс, чим добряче налякав якусь юну адептку. — Не бачив я його заявки. Чи бачив? Треба запитати у Хелен.