Глава 24

Азріелла

Переді мною предстала дивна картина: щойно сходинки закінчилися, а перед оглядом постало приміщення. Досить дивне як для храму, але, якщо брати до уваги, що на троні сидів справжній демон із червоними очима – кімната ще непогана.

Лютимар притискався рукою до зловісної червоної кулі, що висіла в повітрі, інші дивилися на нього з переляком і відкритими ротами. Особливо Ферадей, який сидів на троні. У нього була ідеально підстрижена борода та їдка усмішка.

Всі обернулися, витріщивши на мене.

- Що тут відбувається, дозвольте запитати? – мій голос продзвенів у тиші, як дзвін посеред ночі.

- Азріелла… - покликав Резар, я вперше бачила його таким шокованим.

- Всевишні, ти справді тут! - Даурен вмить з'явився поряд, щоб обійняти.

Невдовзі вже всі були біля мене. Я тільки й встигала, щоб відбиватися від поцілунків та скидати з себе чоловічі руки.

Тільки Лютимар залишився самотньо стояти біля Ферадея, скляним поглядом дивлячись кудись у підлогу.

- Лютику! - Покликала я його, виглядаючи з-за плеча Лаосара, що носом закопався в волосся біля моєї шиї. Взагалі, чоловіків немов із ланцюга зірвали. Хтось там навіть до моєї ноги притулився, але у купі кінцівок пізнати хто там знизу не уявлялося можливим.

Лютимар відвернувся, навіть не подивившись у мій бік.

Що там відбувається біля вівтаря?

Ферадей уїдливо хмикнув, знизав плечами і примудрився мені підморгнути. Щось він більше на клоуна скидається, а не на холоднокровного спокусника. Дюрсик і то більш виразно виглядав. Хоча порівнювати їх – ображати другого.

Настала тиша. Лютик не відповідав. Ніхто нічого не пояснював. Саадар був так само здивований, як і я.

- Та що відбувається? - Рикнула, втомившись від багатозначних поглядів.

Як же часом дратує ця чоловіча солідарність!

Хто тут і що накоїв? По очах бачу, щось трапилося!

- Лютик щойно віддав вашу з ним майбутню доньку мені, але щось я підозрюю, що саме через це й не буде жодної доньки, - пирснув Ферадей.

- Що він зробив?! - я аж поперхнулася від такої новини, в горлі вмить розверзалась пустеля, в душі починала підніматися хвиля шаленого обурення.

Я вивільнилася з безлічі пар рук, що оповиті з усіх боків і рушила в бік Лютімара. Поруч зупинилася і намагалася впоратися з гнівом дихальними практиками, але виходило відверто паршиво. І хоч чоловік і так був не в собі, не підводив погляду з черевиків, я розмахнулася і заліпила йому ляпас.

- А ти! – вказала пальцем на жалюгідне божество, що мало не реготало на троні. - Навіщо тобі моя дочка?

На відміну від Лютімара, що стояв ні живий, ні мертвий, я збираюся дбати про своїх дітей, навіть якщо їх ще немає!

- Мені просто сумно. Ти теж не перший день живеш, мусиш мене зрозуміти, чому сердишся? До речі, запам’ятовав попередити. Твоя перша дівчинка все одно буде моєю, від кого б ти її не народила, - останню фразу Ферадей сказав дуже саркастично, розводячи руками, але замість неї я практично почула: «Дай мені кулаком, ну дай кулаком! Благаю, рожі моєї не вистачає твого кулака!

- Нудно тобі, так?! - Я твердим кроком з обуреними іскрами в очах підійшла до нього, відчувала, як сили плескаються по венах, магія б'є по скронях, посилаючи розряди по всьому тілу. Зараз би і Годзілу знесла з дороги!

Я схопила потішника за комір сорочки, підтягуючи до свого злого обличчя.

- Любиш кататися, люби і саночки возити, сволота! Я оголошую відбір прямо тут і зараз і вибираю тебе своїм сьомим чоловіком! А якщо щось не подобається, прошу скаржитися Стародавнім! Збирай манатки, ти переїжджаєш! Жодних більше небес! Ти живеш зі мною і ходиш скрізь зі мною! Коли моя донька народиться, вона також буде зі мною!

Видихнувши, послабила хватку. А потім і зовсім відпустила Ферадея, що прифігів і замовк, з очима віддалено схожими на блюдця за розміром і по округлості.

Я змахнула рукою, вивільняючи магію. Вести пишномовні бесіди з роз'ясненням про те, що я усвідомила свою божественну силу і всіх виведу звідси, не хотілося абсолютно, як і чути чиїсь пояснення чи виправдання.

Вийшовши з порталу на позначеному місці, поспішила до кімнати, чуючи кроки чоловіків. Чесно кажучи, було абсолютно начхати, чи пішов Ферадей за ними. Я просто зачинилася у своїй кімнаті, грюкнувши дверима на весь палац!

У кімнаті я плюхнулася на широке ліжко, відчуваючи, як сльози солоні стікають по щоках. Таких морально-складних днів у мене ще не було.

Подумати тільки! Грати життям немовляти, яке ще навіть не народилося! Огидний світ!

Напевно, там була якась умова, за просто так ніхто б не погодився на таку нерозумну витівку, Лютимар – тим більше. Він розсудливий, мислячий. Здавався. Але ніщо не може виправдати такого вчинку!

З коридору почулися тверді чоловічі кроки.

***

Лаосар

Азрі з виглядом насупленого маленького звірка зачинилася в кімнаті, чітко даючи зрозуміти, що нікого бачити не хоче.