Глава 17

- Хочеш сказати, ти справді прийшла за допомогою до мене? – щиро здивувалась вона.

- Як бачиш.

- З чого ти раптом вирішила порозумітися зі мною, стерво? - хмикнула співрозмовниця. - Пам'ятаю, кілька десятків тисяч років тому ти голосувала проти того, щоб мене включили до пантеону цього світу. Мені до твого Ернела справи нема. Практично в усіх країнах є храми, де мені поклоняються нарівні з іншими богами. Морнеміра цілком чесно покарала твою улюблену імперію, люба Азріелла, - розвела вона руками, - розумію, хлопчики не люблять почуватися програвшими, але тут нічого не виправити.

- Будь-яке прокляття має зніматися після того, як люди усвідомили свої помилки. Чотирьохсот років достатньо для виправлення!

- Хочеш сказати, вони зрозуміли? – реготнула дівчина. - Як тільки прокляття спаде, сусіднім імперіям доведеться підтиснути хвости, ці буйволи люблять завойовувати.

- Якраз навпаки. Вони зрозуміли. Я знаю. Відчуваю та бачу. Якщо не збираєшся допомагати, то віднині забудь про поклоніння собі на цих землях! Ніхто не прийме тебе, коли дізнається, що ти остаточно відвернулася від імперії!

- Якщо ти не помітила, то тут мене всі забули!

- Значить, згадають! Не тебе, але інших богів, що згодяться мені допомогти!

Я різко розвернулась, відчуваючи себе роздратованою.

Ззаду почувся смішок, а невдовзі магічний мур розсипався. Переговори не вдалися.

Натовп, разом з Халлонією і «невеликою» свитою, теж наспіли і з цікавістю крутили головами, розглядаючи храм зсередини.

- Щоб мені з'їсти хвіст саламандри, то справді була Саїртала. І ти, правда, богиня? – тицьнула Халлонія пальцем на вівтар.

- Може, спочатку виберемося звідси, а потім поговоримо? Мені не дуже хочеться бути похованою живцем у цьому храмі. Не варто забувати, богинею чого є Саїртала.

- Швидше йдемо, на Проклятій землі темніє миттєво, - підтвердив мої здогади Калебірс, - а ночувати в пустелі на відкритому повітрі - дурна ідея, тут бувають піщані бурі.

- Портали все ще не відкриваються?

- Пфф, - фиркнула Халлонія, - нас би вже тут не було, якби ми змогли відкрити портал, я прийшла сюди подивитися в твої безсовісні очі і натякнути, що мене надалі засмучувати не варто, - скинула підборіддя Халлонія, а її «хлопчики» закивали, завзято, хоч і не зовсім щиро.

- Тоді раджу не ходити за нами, якщо ви такі самостійні і горді, - відповіла я не менш гордо.

- На сході звідси має бути піщана печера. Краще зупинитись там. Але тоді постає питання: йти до кордону з Галенгалом - найближчим містом основної частини Ернела або піти до ближнього храму іншого бога, там приблизно півдня шляху.

- Скільки у нас ресурсів, їжі та води? - Нахмурилася я, обмірковуючи, як краще вчинити.

Хочеться якнайшвидше втерти всім ніс, але не голодувати ж при цьому. І без того достатньо. Потрібно все добре обміркувати.

- На кілька днів, як ти й замовляла, - відрапортував Калебірс, - але це якщо ми не ділитимемося, - він кивнув на натовп позаду нас.

- Обійдуться, - надулась я, - якось дійдуть до дому своїми ногами.

- Ночувати ми будемо з вами в печері, - знову втрутилася Халлонія, - а потім, так і бути, залишимо вас, якщо трохи далі безпортальна зона закінчується.

Помітивши скептицизм на моєму обличчі, неприємна продовжила мовити:

- Ну гаразд тобі, - дівчина постаралася навіть усміхнутися, - будь простіше, люба.

Я не відповіла. Просто розвернулась і пішла за Саадаром. Я буду вище цього, не опускатимуся до її рівня і знецінюватиму життя людей. Нехай тягаються за нами, якщо їй так подобається.

Неподалік, за кілька кілометрів ходьби, справді знайшлася невелика печерка, вхід у неї під нахилом йшов униз, але всередині відкривалася простора вільна зона, прихована від нічних бур.

Ми влаштувалися в ущелині. Резар наполіг, щоб я сіла на його спальний мішок, а не на холодну підлогу. Привалившись плечем до чоловіка, стомлено розглядала інший кут ущелини.

Там поралася Халлонія зі своїми супроводжуючими. Вони не мали нічого, призначеного для такої ситуації. Голі й босі вони всіляко намагалися догодити своїй примхливій дамі. Хтось зняв майку і постелив її на підлогу, другий обмахував її обличчя, рятуючи від спеки. А вона все одно кривилася, плювалась і вовком на всіх дивилася.

Я помічала зацікавлені погляди чоловіків Халлонії, на мене, але намагалася не перетинатися з ними очима. Мені чужі чоловіки не потрібні, зі своїми б упоратися.

- Не поділитесь з нами спальними мішками? - Знову почала вередувати друга жінка в цьому приміщенні, - хоча б одним, для мене.

– У нас їх сім. Значить, комусь із моїх чоловіків чи мені доведеться спати на підлозі, а я цього не хочу. Потерпиш день так, Халлонія, не розвалишся.

- Пані, - вклинився в розмову жилистий чоловік, поряд з яким і сиділа Халлонія, - вибачте за зухвалість, але нам і справді потрібно, Халлонія чекає від мене дитину, вона не може спати на підлозі.

Тепер я уважніше оглянула мимовільного співрозмовника. Чоловік був симпатичним, із правильними рисами обличчя та пропорціями тілі. Він дбайливо притискав до себе власницю рабського бізнесу.