Глава 11

Азріелла

З Лютімара стягувала маску без попередження, і він опустив повіки, коли світло вдарило в очі. Він був трохи нижче Лаосара, але теж досить високим, з атлетичною статурою. Щоправда, щось у генетиці цієї людини пішло не так – його волосся на голові було сивин. Чи то він уже у свої роки був сивим, а чоловіки тут не такі вже й молоді, чи то для представників чоловічої статі в цій імперії таке нормально.

- Перший раз вас бачу, до цього тільки чув, - він мило посміхнувся, пильно розглядаючи мене.

Його обличчя виглядало так, ніби він розбив тисячі маленьких жіночих сердець. Витончений прямий ніс, тонкі губи, родимка над лівою бровою. А виразні очі сині, наче грозове небо. Я аж почала шукати, де це в нього шрам, підшукуючи варіанти того, чому такий Аполлон ще вільний і настільки завзято пробирається в мій скромний гарем.

- І мені подобається те, що я бачу, - підсумував він, показуючи у посмішці прямі білі зуби.

- Якщо вже ти вибрала їх двох, то й мене теж візьми з собою, - раптом подав голос чоловік, що до цього обурювався.

На вигляд він був дуже схожий на Резара: смаглявий, широкоплечий, з чорним волоссям і шрамами по всьому тілу.

Я могла б, звичайно, але це вже перебір у чоловіках. Обростаю захистом – це плюс, конфліктів уникати не виходить – мінус. І кожен чоловік має свій характер, думку та види на життя. Ще одного ревнивця інші представники гарему точно не витримають. Резар – тим паче.

Тепер п'ять. Аби не поїхати розумом. Богиня, що збрендила, точно нікого не врятує.

Який насичений сон!

Ось зніму прокляття, і будуть у них народжуватись інші жінки, зможуть навіть шукати дам до душі в інших державах, та хоч курортні романи заводити! Так буде краще, ніж якщо я зараз почну запасатись мужиками, як хом'як ненаситний. Солити їх в банках все рівно не вийде.

- Я, звичайно, перепрошую, але двох на сьогодні достатньо, - постаралася відповісти максимально чемно, все-таки чоловіки самотні, нічого їх ще й грубістю добивати.

- Ні, ти взяла двох, бери і мене! - Не відлипав приставучий, - інакше я викличу їх на смертельний бій!

- Як тебе звати? - оманливо спокійне питання зірвалося з губ перед тим, як я змогла зупинити себе і проігнорувати його.

- Армор Ейдегійський! І ти візьмеш мене з собою! Іншого вибору я не прийму!

Як я й думала, такий самий характерний, як і Резар. Ось тільки, Резарчик більш вихований та поважний до жінки!

- Найрозумніший знайшовся? - Сердито відповіла я, - а ти знаєш, що якщо дама тебе ігнорує, то треба відстати? Так вже склалися зірки – нам не по дорозі! - після цих слів, пихкаючи, як їжачок, розвернулась в відійшла до своїх чоловіків, що стояли неподалік особняком, але пильно стежили за тим, що відбувається.

Так, поводок у мене не дуже довгий. Відпустити відпускають, але наодинці все одно не залишають. Немов дитина, яка грає у дворі, що завжди на очах у батьків, які періодично виглядають із вікна балкона.

Лаосар, хмуро поглядаючи на невибраного чоловіка, що обурювався, пішов за мною. Мені здалося, лис навіть показала йому якийсь некультурний жест, але не особливо вдивлялася.

Лютимар теж йшов слідом.

- Повертаємось додому? - Запитав Калеб.

- Що з того боку? - я вказала на провулок, у який мене все ще тягнуло невідомою силою.

- Наша квіточка хоче прогулятися невільничим ринком? - Лаосар хмикнув, підходячи впритул до моєї спини, - види там так собі, - прошепотів на вушко, поки обличчя Резара темніло у відповідь на обійми лиса.

Чому мене тягне на невільничий ринок?

- Так, хочу туди.

Швидким кроком збігла сходами, і пішла в потрібний бік. Ззаду, в тиші, відтісняючи один одного, пленталися п'ятеро, як грозові хмари над моєю спиною. Пішоходи просто шарахалися повз, не наважуючись зробити і крок у мій бік.

Невільничий ринок виявився не надто великим за площею. І смердючим.

Чоловіки пояснили, що такі базари, де торгують людьми, є у кожному великому місті імперії, але у столиці вибір найрозкішніший. Хоча Альфір, що над імператорським палацом, міг конкурувати з Білегом за кількістю магазинів із рабами.

У всіх світах гроші мають таке величезне значення? Цікаво, чи є місця, де жадібність не пожирає людей зсередини?

Декілька рядів з величезними клітинами і спорудами, що колихались на вітру, по парі сотень метрів до ряду. Якась солома під ногами, ганчірки, сміття. І неприємний душок довго немитих тіл, що сплітається із запахом якоїсь гнилі.

У цих замкнених будках метр на метр знаходились різноманітні чоловіки. По десять, двадцять в одній клітці. Їм навіть не вистачало місця, щоб не чіплятися один за одного кінцівками.

Коли людина немає можливості відгородити собі особистий простір, і до психічних розладів недалеко. Хоча, це є менша з їхніх бід.

Більшість цих чоловіків виглядали жахливо. Змучені, кудлаті, з синцями під очима і побоями по всьому тілу, з громіздкими кайданами на ногах, а в окремих індивідів – і на руках. У порваних сіро-жовтих балахонах. У деяких очах читалася відсутність спраги до життя, приреченість. Один такий подивився прямо на мене, але склалося відчуття, що дивиться крізь.