Глава 2. Ух ти ж, чорт забирай, вона – чаклунка!

Що й казати, своїми апартаментами ми були задоволені. Вони складались з вітальні, двох особистих кімнат, гардеробної та ванної. Приємно потішила наявність каналізації, бо я, чесно кажучи, розраховувала на середньовічні зручності, про що я й повідомила подрузі. Ритка, як експерт з потрапляння, поблажливо посміхнулась та прочитала мені довгу лекцію, що в кожній з прочитаних нею книг, йшлося про доволі сучасні побутові умови.

- От як виберемось звідси, можеш з цього приводу цілу дисертацію написати або книгу. Та поки ми будемо шукати шлях додому, потрібно розібратись з місцевими звичаями, - озвучила я план своїх дій.

- Вибач, Ніко, але в жодній з книг потраплянки не повертаються назад, - посмішка подруги була трохи ніяковою, я б навіть сказала, що вона вибачалась.

- Ей, ти що, я додому хочу! У мене там ціле життя! – заперечила я.

- Так усі потраплянки спочатку кажуть, - авторитетно заявила Марго, - а потім закохуються та пристосовуються до нового світу.

- Те, що тобі сподобався принц, ще не нічого не значить, - заперечила я, - вибач, подруго, але тобі навіть перше завдання не пройти. Чи ти забула, що воно про магію? То ж, закохуйся в когось іншого або разом зі мною шукай шлях додому!

- Ніко, я в будь-якому разі залишусь в цьому світі, - прошепотіла Марго, - я не хочу повертатись. Це моя мрія.

- Як скажеш, це твоє свідоме рішення. Але я хочу додому і стану першою повертанкою, - чесно кажучи, перспектива залишитись у цьому світі мене відверто не тішила. Мене влаштовувало моє життя, навіть попри на той жах, що зараз коївся в нашій країні завдяки болотяним нелюдам.

Нашу не дуже приємну бесіду перервала служниця, яка принесла святкове вбрання й допомогла нам одягтись.

- Не знаю, як таке може бути, але тобі личать ці середньовічні лахи, Марго.

- Ти також чарівно виглядаєш, навіть фіолетовий колір волосся вдалось обіграти, - посміхнулась подруга.

Чого кривити душею, ми обидві виглядали приголомшливо. Марго, як претендентка, була просто чарівною в сукні темно-синього кольору з білосніжним тонким мереживом, що вкривало декольте та рукава. Синій відблиск кулона, який подруга не знімала, лише підкреслював її шкіру та колір сукні. Мене обрядили в менш пишне світло-бузкове вбрання, аби колір мого волосся не надто виділявся.

Щоб дістатись до місця призначення, тобто до зали, в якій відбудеться усе сьогоднішнє дійство, служниця провела нас через три поверхи та безліч коридорів, а на першому передала з рук в руки одного з розпорядників тижневого свята.

- Зараз ми з вами йдемо шляхом претенденток або, як ми його між собою називаємо, золотим шляхом, - поки ми йшли широким коридором до потрібної зали, розпорядник проводив невеличку екскурсію.

- Ясно, а в кінці коридору на нас чекає Сулейман. Нам потрібно буде вклонитись та поцілувати його халат, - гмикнула я, пригадуючи один довгущий серіал, який обожнювали дивитись наші виховательки з дитячого будинку.

- В жодному з наших королівств не має принца з таким ім’ям, шановна пані, ви щось наплутали, як і традицій цілувати одежу. Це якесь варварство середньовічне, - здивувався розпорядник.

- Цілком з вами згодна, - посміхнулась я, відчуваючи, що все ж зможу розважитись, поки шукатиму шлях додому, - робити культ з одягу неприпустимо.

Розпорядник у відповідь натягнуто посміхнувся та залишив нас у залі поряд з іншими здобувачками не лише руки та серця принца Ендрю, а й загалом його вінценосної тушки і всього королівства Тревонія на додаток. Коли розпорядник відходив від нас, я почула, як він щось бурмотів про дивакуватих потраплянок та їхні дикі звичаї. Я зітхнула – не бачив він справжньої дикості.

- Ніко, ти лише подивись, яка краса! – Марго схопила мене за руку, привертаючи увагу до інтер’єру.

- Нічого так, нормальненько, - я прискіпливо роздивлялась залу.

- Ти жартуєш?! – скрикнула Марго, - Тут прекрасно!

- Ну так вони ж не простої сім’ї, вони з багатої, - знову гмикнула я.

- Хоча б на мить облиш свої жарти і зізнайся, що тобі подобається! – не вгамовувалась Марго.

- Добре, здаюсь. Тут дійсно красиво, - мушу погодитись з подругою.

Зала претенденток, а саме таку назву вона носила, своєю формою нагадувала трохи видовжене коло зі скляним куполом замість даху. Інтер’єр наче кричав про свою розкіш, добре приправлену романтизмом. Зала була світлою з високими арковими вікнами, між якими на стінах висіли золоті ажурні канделябри. Паркет, натертий до блиску, зображав детальну мапу цього світу.

До нас підійшов принц, і я, під приводом того, що хочу роздивитись малюнок на паркеті, залишила його з Марго сам на сам, що дуже на сподобалось іншим потенційним нареченим. Бачила я їхні оченята, в кожному з них виблискує по кинджалу. Ну, образити подругу я не дозволю, то ж в разі чого, нехай не чуваються.

Я настільки захопилась малюнком, що не почула кроків. Хтось стояв за моєю спиною. Руки автоматично стислись в кулаки, і я підкреслено-повільно повернулась до людини, яка так необачно до мене підкралась.

Переді мною стояв чоловік років п’ятдесяти, біловолосий та чорноокий, з акуратною білосніжною борідкою, яка додавала виразності його обличчю. Підтягнутий, як для свого віку, одягнутий у все чорне.