Потороча

Павучком-плавунцем ковзала думка по бурштину-часу. Проскочило життя яскравою зіркою в небі. А тепер тягнеться безчасся. Чи все ж таки всевіччя… Так і не пройшла по волосяному мосту. Затрималася, затримала, поки вежі*, коні, люди йшли через річку, вдалину, в життя. Діти йшли, кров її несли у всевіччя. А вона і ще дюжина залишилися. Знала, що позаду лише волосяний міст. Перша стріла припала в стегно — з колін стріляти теж можна. А друга вже під ключицю — лук не натягнути. І бубон до рук не взяти, але можна ще стукати по ньому лівою рукою. Почули там, на третіх Небесах, відгукнулися. Туди, на треті, їй не піти. Закрити б очі, обернутися до всього спиною та йти через волосяний міст, сподіваючись не оступитися. Там юртю біла, в ній вогнище тепле, забуття, спокій — та тільки діти, коні, вежі не далеко ще пішли, наздоженуть їх. Хто кров її, життя її, далі у віках понесе тоді?! І дивилася вона в прозоре небо, слабкою рукою стукала по бубону:

— Почуйте мене, предки! Я — кров ваша люта, гаряча, степова! Не дайте мені піти назавжди в землю! Почуйте!

Почули, відповіли. Вітер ураганний ніс пил в обличчя ворогам, жбурляв перекотиполе. Злива розмивала землю, осковзувалися їхні коні.

Ворожий кан зупинив свого коня над нею. Довго дивився, як розповзається червона окрайка мокрою землею, як шкребуть її пальці шкіру бубона. Вона очі не заплющила, дивилася в небо, низьке, похмуре.

Тонкою червоною цівкою витікало по щоці на розкислу землю життя, відраховували краплі останні миті. Набухали на губах кривавими бульбашками слова:

— Моя кров житиме на моїй землі, а твоя згине, на попіл, на багнюку піде… — Але навряд чи він зміг почути її останнє прокляття. Спішився, наступив ногою на руку, ламаючи пальці й лук, а бубон обережно відкинув піхвами, щоб не торкатися. Присів навпочіпки над нею, роздивляючись татуювання на лобі:

— Ти сильна, смілива. Достукалася до небес. Гарна будеш служниця. Поставлю тут камінь, а ти охороняти будеш мою землю до кінця віків.

І покликав когось помахом руки.

Цей старий був, страшний, вище третіх ходив. І нижче, до самого дна Чертогів. Рука в нього була холодна — змерзалася в темний обсидіан, у чорну смолу ще тепла кров. Не витікала більше на землю. Зминалося темною зваляною шерстю в горлі дихання.

— Десь має бути твоя оберіжниця, ти б її так просто не лишила, Птахо, — нишпорив він безбоязно руками й усміхався широким жаб’ячим ротом.

І знайшов, звісно. Лягали хрест-навхрест лляні бурі стрічки на обличчя. Не бачити тобі більше небес! Не кликати своїх предків. Гіркого полину насіння тобі в плахту! Не пам’ятати, не знайти тобі дітей твоїх. Наша ця земля тепер, і діти твої стануть наші.

Шкіра на бубні покрутилася під його долонею — наші пісні тепер тобі співати, Птахо! Наші слова повторювати!

Руки зв’язав, так щоб тільки трохи могла ними рухати. Під мою указку у свій бубон стукати будеш! Землю цю, що ми силою взяли, охоронятимеш!

А насіннячко, що під поясом ляльки, під самим серцем заховане в купі зваляної вовни, не знайшли. Маленьке таке насіннячко.

«Не буду! Не твоя вона! Подивимося, скільки ти на ній протримаєшся — змиє тебе водою, вітрами знесе. Не знайшов ти насіннячко! Не співають соколи пісні, ворога з неба б’ють. Пішли мої діти за річку, не дістати тобі!»

Тільки він її не почув. І добре.

Поховали, як водиться: ляльку-стражницю, в якої обличчя хрест-навхрест перев’язане, руки схрещені-зв’язані, в плахті насіння полину гіркого зашите, на груди поклали. А зверху камінь! Дівку кам’яну, охоронницю, поставили. Не вирватися. Хоч і лежить під лівою рукою вірний бубон. Пливуть у безчассі хмари білі в небі, шумить вітер, шермить дощ, безмовно падає лапатий сніг, котиться перекотиполе. Іноді тихо, іноді — гуркотять копита кінські, гримить важке холодне залізо. Тоді тисне так, що несила. Знову котить сила незліченна на її землю. Усю витоптали, на шматки порвали… Але сила до сили не приходиться. Сила духу, сила віри латає нитками часів розірване. На вигорілих полях знову пшениця, і волошки, і соняшники посолонь голови свої золотисті повертають у вічній течії життя. Плине час над нею, усе змінюється. І мова тих, хто ходить її землею, інша, але зрозуміла, бо мова і кров — вони нероздільні. Не той шиплячий клекот, що старий шаман їй у вуха вливав. Рікою на порогах тече, дощем весняним шумить, пташиними трелями розливається.

Всевіччя. Іноді приходять ті, що «чути» можуть. Просять. Своїм вона ніколи не відмовляє. Трохи може, бубон-то під лівою рукою. І насіннячко під поясом зв’язаної ляльки все ще живе. Що може, те й робить. Живіть, радійте, кров моя, життя моє. Землю бережіть. У ній сила наша.

А серед тих, що чужі, — поганою славою пагорб її повнився. Водило-морочило в чистому степу, навколо одного пагорба. Померзли-померли, захоплені сніговим бураном. Повпивалися до божевілля, один одного перебивши. Не багато вона може, не достукатися їй уже до третіх Небес, не піти до білої юртю в нижній світ. Але земля і кров, нехай за стільки років перемішана, що не розібратися, відповідають. Всяка буває спорідненість: за духом, за вірою, за землею рідною, що нікому не поступишся.

З тих, що до неї приходили, були ті, хто відає, і ті, хто просто чує. Відаючим простіше допомогти, їм лялька-стражниця зовсім не перешкода, навпаки — підмога. Ті, що чують, — тут уже як почують, що зрозуміють…

Останній, що приходив, зовсім безпутний був, хоч і вчений. Глібом звали. Усе грозився дівку кам’яну зняти й могилу розкопати. Дурень! Навіщо? Вгамуйся! Та й немає вже могили під каменем. Зсунувся колись схил, і камінь скотився. Його поставили знову нагорі, а кістки її, та бубон, та лялька — все донизу пішло, до дороги, що будували, і труби здоровенної, по якій отрута якась текла. Та й не бути їй уже живою, поторочею туманною блукати, людей лякати. І недовго — рознесе-розвіє вітром, водою поточною змиє в нікуди.

Начебто почув, навіть ім’я її розчув, ось що дивно. Став приходити зрідка з фляжкою, сідати, спираючись спиною на камінь, і розмовляти, як із людиною. Пісню іноді співав, як надто багато до фляжки прикладеться, щось там про майдан. Душевно співав, з болем і любов’ю. Звикла вона до нього, недолугого.