Потоп

Олексій доплентався до квартири після дводобового чергування. У їхньому відділку поліції захворіло десять людей. Ще десять потрапили на ізоляцію. Решті доводилось працювати понаднормово.

Переступивши поріг, він послизнувся і ледь не впав. Велика калюжа розтеклася по всьому коридору «хрущовки». Олексій зазирнув у ванну. Вода текла по стояку з самої стелі. За що йому таке? Чому він не може прийти додому і лягти спати?

          Олексій вибіг з квартири. Піднімаючись сходами, він не міг пригадати ім’я сусіда з верху. Та яка, з рештою, різниця? Коли тебе затоплюють, нема часу на ввічливість.

З сусідом він зіткнувся на порозі його квартири. Він виглядав так ніби проспав цілий тиждень.
- Мене теж затопило, - сказав сусіда на випередження. – Я працював цілу ніч. Заснув під ранок. Прокинувся, а тут таке. 

Степан. Його звати Степан, згадав Олексій. Характерний запах, свідчив про те, що Степан міцно і довго спав не тільки через роботу.
- Значить воду прорвало вище, - сказав Олексій.
- Браво, Холмсе, - пролунав жіночий голос згори.

Чоловіки задерли голови. З четвертого поверху визирала дівчина в уніформі відомого супермаркета. Пів обличчя приховувала маска. Іванка! Олексій впіймав себе на тому, що усміхався. За довге чергування він вперше пережив радісну мить.

Іванка переїхала у їхній будинок кілька місяців тому. Вона відразу йому сподобалась. Олексій навіть спробував запросити дівчину на вечерю, але вона категорично відмовилась. 
- Піднімайтесь, - сказала Іванка. – Нас затопило з цієї квартири.   
- Як тебе звати, сусіде? - запитав Степан відсапуючись.
- Олексій. 
- Точно. Ніяк не міг згадати. То ти копом працюєш?
- У патрульній поліції.
- Ага, - Степан стримав гикавку. – Уявляєш, Олексію, я перше вийшов з квартири за час карантину.
- Що ж ти їв?
- Замовляв їжу через мобільний додаток.
- У нас магазин на першому поверсі.
- Не було часу виходити. Допилював сайт для американського замовника. А коли я працюю, то не люблю відволікатися на дрібниці.

Коли вони підійшли, Іванка натискала на дзвінок. З квартири долинало дзявкотіння.
- Ця псина вже охрипла, але гавкати не припиняє, - сказала Іванка.
- А хто тут живе? – запитав Степан.
- Якась жінка. Але я ніколи її не бачила. У квартирі поверхом вище все сухо. Значить затоплює нас вона.  

Олексій постукав у двері оббиті дерматином. У відповідь лише хриплий гавкіт.
- Що будемо робити? – запитав Степан.
- Я перелізу через сусідський балкон, - запропонувала Іванка.
- Не треба нікуди лізти, - сказав Олексій і подзвонив у двері напроти.

Відчинили майже миттєво. Зі шпарини визирала сухенька жінка з довгим носом.
- Що, Петрівночка не відчиняє? – випалила жінка, не давши Олексію навіть привітатися. - Мабуть якась біда сталася. Що ж оце робити?
- У вас ключі є від її квартири?
- Нема дітки. Син просив мене за нею доглядати. Але вона забрала в мене ключі і не відчиняє.
- Цікаво чому? – запитала Іванка.

Олексій почув неприхований сарказм у її голосі. Сусідка скоса глянула на дівчину.
- Нема в мене ключів, - сказала вона і зачинила двері.

Олексій повернувся до Іванки.
- Що? – розвела вона руками у відповідь на його німий докір.     
- Здається ти її образила, - сказав Степан.
- У неї на лобі написано: шахрайка.
- Кричіть голосніше. До потопу нам ще не вистачало конфлікту з сусідами, - сказав Олексій, оглядаючи старенькі двері.

Він чув слабкий звук ніби хтось плакав. Чи то просто хлюпала вода.
- У цієї жінки син, військовий, - сказав Степан. – Але я його давно не бачив.
- Ти сидиш в хаті безвилазно. Звісно ти його не бачив. Точніше він тебе не бачив, - сказала Іванка.
- Не перебільшуй. Я знаю багатьох сусідів. Навіть по іменам.
- Яке досягнення. То як мене звати?
- Легко, - Степан задумався. – Ірина.

Іванка похитала головою і повернулася до Олексія:
- То ми так і будемо тут стояти?
- З квартири хтось кличе на допомогу.
- Я нічого не чую, - дослухаючись, сказав Степан.
- Кличе, кличе, - Іванка кивнула Олексієві. – Я чую.  

Олексій смикнув двері. Собака заґвалтувала ще дужче. Він відступив на крок і вдарив ногою в місце де був замок. Двері рипнули, посипалася штукатурка. Псина аж захлинулася. Другий удар довершив справу.

В темному коридорчику виблискувало море води. В дальньому кутку скиглив білий песик.
- Фіга собі! – вигукнув Степан.

Іванка спробувала зайти, але Олексій її зупинив.
- Стійте тут, - сказав він, зазираючи в квартиру. – Є хто вдома?!

Ніхто не відповів. Навіть собача принишкло. Воно ніби закінчило свою справу і тепер чекало, що буде далі. Олексій обережно, щоб не послизнутись, переступив поріг. Крізь завішані штори, у квартиру майже не проникало денне світло. Він відчинив двері у ванну і на мить завмер.

За три роки в патрульній поліції, йому довелося побачити багато. Але картина в такій комбінації, трапилася вперше. Увесь вільний простір займав перекинутий інвалідний візок. Вода наповнювала ванну у якій сиділа стара жінка у халаті і з кухонним ножем у лівій руці. Вона відсторонено дивилася в куток і не реагувала на Олексія.
- Вона жива? – запитала Іванка, зазираючи йому через плече.

Жінка ніби прокинулася. Вона злякано дивилася на незнайомців.
- Я з поліції, - Олексій намагався говорити спокійно і дивитися жінці в очі. Візок заважав підступити ближче. – Зараз я підійду і вимкну воду. Добре?

Жінка підняла руки. Побачивши ніж, вона розплакалась. Олексій обережно забрав ніж. Жінка не пручалася. Її охопила істерика. З очей текли струмки сліз. Здавалося, що це вони наповнюють ванну.

Віддавши ніж Іванці, Олексій закрутив кран і прибрав візок. Разом зі Степаном, вони ледве витягли огрядну жінку і перенесли її в кімнату на стілець. Іванка викликала швидку.