Глава 11. Встиг

Поліна не встигла повністю відчути те полегшення та безпеку, що викликали обійми Сьомого. Точніше буде сказати, його присутність та відчуття, адже обіймала його лише дівчина, не отримуючи у відповідь того самого. Щоправда, зараз її це мало хвилювало, головне, що вона знайшла в цьому тумані того, хто зміг змусити заспокоїтись серце, а страхи відступити.

Щойно вона почала розпізнавати шкірою обличчя, теплу та липку кров, що густо вкривала тіло чоловіка, як широка мозолиста долоня її рятівника, грубо відштовхнула її убік.

Наче м’яка лялька, вона відлетіла від жорсткого поштовху, і вже в падінні змогла дізнатися причину такої поведінки. У їхній бік мчала довга кудлата долоня, з п'ятірнею гострих і закручених пазурів.

Через щільність туману, Поліна не відразу змогла визначити, кому належить ця лапа, адже її власник, все ще перебував за її поглядом, показавши через пелену лише свою атаку. Тільки після того, як Сьомий повернувся плечем, а стрімка атака нового ворога промайнула повз, а сам монстр опинився поблизу чоловіка, Могутненко розпізнала в ньому – вовкулака[1].

Понад два метри зросту, з густою сірою вовною, з попелястими відливами, він нависав над Сьомим, скалячи повний рот іклів. Його налиті кров'ю очі яскраво відблискували червоним кольором, особливо контрастно на тлі молочного туману.

Лідер мисливців, який мав треноване загартоване тіло, і не маленькі габарити, як для людини, губився на тлі свого опонента. Поступаючись йому в кожному аспекті. Тільки зараз, Поліна усвідомила, чому чоловік був у такому жалюгідному стані, з безліччю ран та великою кількістю крові. Битися практично в сліпу, ще й з подібним ворогом, дорівнювало смерті. Дивно, як цей чоловік ще міг стояти на ногах і протистояти небезпекам.

Перевертень голосно завив, закинувши морду до неба, і тут же заніс лапу в нову атаку. Сьомий намагався триматися максимально близько до істоти, не втрачаючи його з уваги. Нюх цього монстра, дозволяло йому безпомилково знаходити свого ворога, і бити точно в ціль. У той же час мисливцеві залишалося сподіватися лише на свій слух і очі.

Низько нахилившись, чоловік зміг ухилитися від розгонистого удару ворога, і тут же, у стрибку, кинувся на перевертня. З титанічною, не людською силою, Сьомий спочатку підняв звіра, а потім повалив на землю, сівши зверху. З виразом обличчя, що нічого не показує, мисливець почав завдавати множинних ударів у кудлату морду. Срібні рукавички, з гострими наконечниками на кісточках, справно робили свою справу, забарвлюючи ворога в червоний колір.

Вовкулак активно борсався під Сьомим, не в змозі скинути його з себе. Довгі лапи, нещадно смугували плечі чоловіка, додаючи, вже існуючим ранам – нові. Сьомий, не надавав жодного значення новим ранам на тілі, продовжуючи швидко і точно бити звіра, поки, нарешті, міцний череп не був проломлений, а активні брикання не змінилися передсмертними конвульсіями.

Коли ворог випустив останнє зітхання, а тіло припинило свої рухи, Сьомий дозволив собі встати, все з тим самим непроникливим виразом на обличчі.

Поліна не мала можливості допомогти і байдуже спостерігала за кривавою сценою, що вкотре перевернула її погляд на світ та власне мислення. У чужих очах, втомлений і поранений чоловік, поставав у личині монстра, подібного до того, що зараз лежав на землі. Ось тільки, слідча, вже не вперше бачила чудовисько, і розуміла трохи більше за інших.

Зараз вона бачила перед собою нещасну і поранену людину, яка ризикуючи власним життям, відчуваючи на собі всі види болю та поранень, намагався врятувати не тільки її, а й уберегти інших людей від перевертня.

Занепокоєна тими пораненнями, що покривали тіло Сьомого, Поліна підбігла до нього, переслідуючи ще й власні, корисливі мотиви – особиста безпека.

- Як ти? – рефлекторно продовжувала фамільярно звертатися дівчина, і вже після запитання усвідомила всю його безглуздість.

– Виживу, якщо цей був останнім, – активно рухав плечима Сьомий, перевіряючи свою боєздатність.

- Тобі хіба не боляче? – Поліна не могла спокійно дивитися на активність дії чоловіка, які з кожним помахом посилювали ті глибокі рани, що і так сильно кровоточили.

- Хіба тобі не сказали, я не відчуваю почуттів, біль у тому числі, нічого, - холодна і байдужа відповідь, як і завжди.

- Але як же ..., а якщо ти захворієш, або зламаєш, або бог знає що ще, як ти зрозумієш?!

- Нумеровані проходять регулярні медичні обстеження, - методично відповідав, і стежив за обстановкою чоловік, не зменшуючи пильності. - Особливо, після такого полювання.

- Жахливе життя, не хочу подібне… - не хотіла приміряти на себе роль нового члена загону, у ролі Восьмої.

Поліна не мала того пристрасного бажання помсти чи відчаю після втрати близьких людей. Вона не мала жодних причин, переймати подібний спосіб життя, і бажання втечі лише вкоренилося в ньому.

- Може, не варто було знімати весь одяг, хоч якийсь захист, - Могутненко не знала що сказати, але й мовчати відмовлялася через нерви.

- Я не брав із собою запасний одяг, - недбала відповідь, ніби в ній зберігалася велика мудрість і вагома причина, змусили Поліну спочатку завмерти і не дихати, а потім приглушено розсміятися.

- Тягаєш із собою кольчугу, ножі, броню і купу всього важкого і срібного, а пару футболок кинути в сумку не додумався? – не розуміла, наскільки має бути зациклена людина, лише на одній справі, що щодо решти їй і думати не хотілося.