Глава 3. Упир

Зайвий раз нагадувати Поліні про мовчання не варто, ледь до її вух долинув такий гучний рев, що змушує усе нутро здригнутися в страху, вона забула, як говорити і навіть дихати.

Весь час, що її співрозмовниця маніпулювала з ламою на столі та забралом печі, слідча Могутненко нерухомо сиділа на стільці, і безцільно дивилася перед собою. Дівчина не відразу зрозуміла, що їдальню накрила непроглядна темрява, а будинок поринув у тяжку тишу.

З прострації її вивів різкий ривок, її буквально смикнули зі стільця і ​​притягли до стіни, щільно затиснувши рота рукою. Секундне замішання, за яке очі встигли трохи звикнути до світла, згодом дозволило Поліні розглянути обличчя Третьої, на якому завмерло трепетне очікування і титанічне напруження.

Слизнувши поглядом униз, слідча побачила, що рука дівчини щільно стискає сріблястий клинок, що недавно ледь саму Поліну, не позбавив життя.

Прийняття реальності свого становища змусили слідчу спробувати вивільнитися з хватки нової знайомої, але кожна її спроба була безуспішною. Могутненко давалася диву, як у тендітному тілі цієї дівчини, може зберігатися така сила, адже вона й на зріст поступалася їй на пів голови.

Кинувши свої потуги до здобуття волі, Поліна намірилася обуритися за допомогою слів, але й тут вона не мала переваги чи можливості. Замість брутальних слів і лайок, з-під руки Третьої, послухалися приглушені стогін і мукання, не здатні перебити шум дощу за вікном.

- Тсс…, тихіше, - підтягнулася до вуха одноока, - я відпущу руку, але обіцяй, що поводитиметься дуже тихо. Повір мені, той рик, що ти чула, належить до дуже небезпечної істоти. Моргни, якщо зрозуміла і даси обіцянку бути тихішою за мишку.

Відповідь Поліни не забарилася, вона заморгала так активно, як ніколи в житті, мріючи звільнитися від тиранічної хватки своєю новою знайомою.

Як і випливало з умов угоди, Третя повільно і обережно звільнила рота Поліни від своєї долоні, все ще уважно спостерігаючи за її реакцією та майбутніми діями, і у разі чого запобігти їм. Упир не той суперник, з яким варто було жартувати, або бути недбалим, Третя чудово це розуміла, і не хотіла заважати Сьому в його полювання. Поліна вже була значною проблемою та слабкою ланкою їхньої засідки.

Дві дівчини завмерли один навпроти одного, намагаючись дихати якомога тихіше, прислухаючись до оточення довкола.

У тиші, що зберігалася, краплі дощу стали відбивати ще голосніше і сильніше; навіть власне серце, відбиваючи в такт погоді, чулося у вухах, як і чувся приглушений тріск дерева в печі. На тлі всіх цих різношерстих звуків, і позамежної концентрації на них, Поліна так не змогла розрізнити нічого іншого, ніби навколо їхнього дуету нікого більше не існувало.

- Прийшов доїсти почате, - ще тихіше, ніж перші слова, почала Третя.

Її мова завжди приступала до активної роботи, намагаючись впоратися з нервозністю і страхом, якийсь захисний механізм або стіна, що перешкоджає почуттям полонити її. Зокрема через цю особливість, Третя так багато й активно говорила за однобокою розмовою двох дівчат. Нехай вона і знала причини їхнього візиту до цього старовинного будинку, але зазнала того ж страху, що й нічого не знаюча слідча.

- Дивні у нього смаки... - знову взяла слова Третя. - Кров любить свіжу, а труп залишає, поки він не охолоне.

- Смак у кого? – Поліна не змогла впоратися із бажанням запитати.

- Упир, - коротко відповіла співрозмовниця.

- Спочатку потерча, тепер упир, ти знущаєшся з мене? Чи це у тебе такі жарти?

Нехай Поліна і наполягала на нереальності заяв співрозмовниці, але підвищувати голос не ризикнула, продовжуючи дуже тихо нашіптувати, злегка нахиливши голову до вуха Третьої.

- Розумію, звучить як марення, але скоро, ти сама все зрозумієш. Воно йде, тепер навіть і шепіт під забороною, - закінчивши фразу, Третя зосередилася ще сильніше, прислухаючись до звуків із холу.

Сьомий причаївся в темному кутку приміщення, вставши прямо під множинними краплями з дірявого даху. Голова була низько нахилена, приховуючи обличчя під широким капюшоном. Очі закриті, дихання спокійне і рівне, він, як і його напарниця, зосередився на звуках навколо і смороді, що підступав, дуже характерному, що належить тільки упирям. Його руки вільно висіли вздовж тіла, утримуючи в одній руці довгий срібний ланцюг, по ланках якого розташувалися загострені зуби; а в іншій тримав широкий короткий меч.

Ще до появи Поліни в цьому будинку Сьомий зосереджено сидів і адаптувався під звуки дощу, вітру і грому, щоб зуміти розрізнити крізь них тихі кроки свого ворога. Його старання виправдалися в той же час, як стих рев упиря і на горищі послухалися кроки його пробудження.

Повільно, але впевнено, монстр просувався до єдиних сходів з горища, з наміром поснідати холодним трупом у холі.

«Я ж говорив, тихіше», - подумки казав собі Сьомий, розпізнавши мінливість рухів упиря, коли дівчата почали перешіптуватися. – «Третя, твоя звичка базікати, рано чи пізно тебе загубить».

Чоловік не став відсиджуватися на місці, підлаштовуючи власний крок, під човгаючи звуки з горища, залишаючись максимально непомітним.

У слід за Сьомим, Третя так само розчула наближення небезпеки, і підняла голову до стелі, чогось чекаючи. Поліна простежила за поглядом знайомої, і разом з нею дивилася на верх, не розуміючи, що вони там намагаються вдивитися.