Потойбічний радіозв'язок

На вулиці швидко темніло. Йшов дрібний сніг з дощем. Тьмяно горіли ліхтарі. На тротуарах майже не було перехожих. Лише зрідка проїжджали машини, висвітлюючи фарами обмерзлі дерева.

Я сидів за широким столом, що стояв впритул до вікна. У лівій руці я стискав мікрофон, пальці правої крутили ручки та натискали кнопки на радіостанції. Для мене не було нічого кращого в житті, ніж проводити час у радіоетері й одночасно дивитися на небо, вулицю, перехожих та машини. Я здавалося був водночас і у себе вдома і за багато тисяч кілометрів звідси, там де виходили на зв’язок інші радіоаматори.

Мій стіл був заставлений радіостанціями, підсилювачами потужності, мікрофонами, гучномовцями, блоками живлення, комутаторами, телеграфними ключами та іншим радіоаматорським обладнанням. Свою крихітну кімнатку я гордо іменував “Радіорубкою”. У ній я проводив практично весь свій вільний час.

Затишно влаштувавшись у глибокому кріслі, я підкрутив великий валкодер на радіостанції, точніше налаштовуючись на частоту передачі радіоаматорів. Далекі голоси в гучномовці стали чіткі, зникли спотворення.

Я із задоволенням вслухався в сеанси радіозв'язку. Мені дуже подобалося, коли радіоаматори вели переговори згідно з встановленим міжнародним регламентом: впорядковано, ввічливо і чемно.

Чесно кажучи, мені було більше до вподоби слухати, ніж самому виходити на зв'язок. Особливо було цікаво почути унікальні радіостанції, що передають з далеких походів, екзотичних островів, кораблів, літаків, або ж навіть з антарктичної станції “Академік Вернадський” чи орбітальної станції “Трембіта”.

Я згадав, як ще в школі починав займатися в радіогуртку. Згодом дитяче захоплення перейшло у справжнє хобі та справу всього мого життя. Поступово моя радіорубка поповнювалася все новою і новою апаратурою. Нарешті десь рік тому я зміг собі дозволити встановлення найголовнішого – радіощогли на даху нашої дев'ятиповерхівки.

Коли всі деталі доставили й монтувальники розпочали роботи на даху, раптово виникли несподівані проблеми. Сусіди категорично виступили проти радіощогли. Я показував їм усі необхідні дозволи та навіть демонстрував сертифікат безпеки від Укрчастотнагляду, який я здобув з просто таки величезними труднощами. Але нічого не допомогло. На мене писали скарги, подавали до суду та постійно влаштовували скандали. Одного разу навіть споганили вхідні двері моєї квартири написом "Олексій-вбивця!".

У підсумку одна з найактивніших літніх сусідок Людмила померла на лавці прямо перед нашим під'їздом. Звісно, в усьому звинуватили мене та шкідливі випромінювання від моєї радіощогли.

Але з часом пристрасті вщухли й мені нарешті дали спокій.

● ● ●

Я ще близько години слухав радіоаматорів. Провів кілька радіозв'язків або QSO, так ми їх називаємо на своєму жаргоні. Мені навіть вдалося зв'язатися з українською експедицією в Центральній Кордильєрі на Піренейському півострові.

Як і годиться, ми спершу привіталися та обмінялися своїми позивними. Я дружньо передав:

– Радий зустрітися з вами в етері. Приймаю вас дуже добре. Мене звати Олексій. Я з міста Одеса. На прийомі.

У гучномовці я почув далеку відповідь:

– Радий знайомству. Чую вас чудово. Наша експедиція перебуває на схилі гори Альмансор в Іспанії. Якраз відпочиваємо. Мене звати Остап. Наша команда зі Львова. Прошу вас обмінятися зі мною QSL-картками. Дякую за QSO. Кінець зв'язку. До зустрічі!

– Остапе, дуже дякую за QSO. Обов'язково надішлю вам QSL-картку. Бажаю вашій експедиції всього найкращого. До побачення!

Я відкрив апаратний журнал та зробив запис про час і дату радіозв'язку, частоту, позивний Остапа та його місце розташування. Також в окремому блокноті занотував про те, що треба буде відіслати QSL-картку Остапу.

QSL-картка – це паперова карта, яка містить всю детальну інформацію про проведений радіозв'язок. Такими картками обмінюються радіоаматори для підтвердження факту проведених QSO. Зазвичай вони намагаються прикрасити свої картки фотографіями рідного міста, зображеннями визначних пам'яток, світлинами загальних клубних зборів тощо. Такі картки замовляються в друкарнях і є об'єктом особливої гордості будь-якого радіоаматора, адже він їх розсилає колегам з усього світу.

Я відкинувся на спинку крісла, натиснув кнопку сканування та продовжив пошук переговорів на інших частотах. Радіостанція рухалась по діапазону, шукаючи чергову передачу. Я пропустив кілька авіаційних привідних маяків та дві арабські мовні станції.

Радіостанція зупинилася, знайшовши черговий сигнал. У динаміку пролунав жіночий голос:

– Ти мене чуєш? Відповідай мені!

Я зупинив сканування. Як не дивно, голос здався мені знайомим. Можливо, ми колись вже проводили радіозв'язок.

– Я точно чув цю жінку раніше, от тільки не пам'ятаю де і коли, – подумав я, навіть не звернувши увагу на те, що вона грубо порушувала регламент, не назвавши свій радіопозивний.

Я потягнувся до мікрофона та відповів на виклик: назвав свій позивний, ім'я та місто. У відповідь я почув:

– Відкрий мені двері, Олексію. Я вже давно тебе тут чекаю.

– Які двері?

– Вхідні двері твоєї квартири!

Одночасно пролунав гучний стукіт у двері. Я здригнувся від несподіванки й впустив мікрофон. Грюкали сильно, кулаком. Я повільно піднявся та навшпиньки підійшов до вхідних дверей. Цілу хвилину я не наважувався поглянути у вічко, напружено прислухаючись.

Потім вимкнув у передпокої світло, відсунув захисну шторку вічка та подивився на сходовий майданчик. У під'їзді було зовсім темно. Лампа в білому заґратованому плафоні давно перегоріла.

Мої очі поступово звикли до темряви. У кутку біля сусідських дверей я розгледів ледь помітний темний силует. Він не рухався. Мені стало якось моторошно, ніби я побачив щось протиприродне. Я закрив шторку вічка та повернувся в кімнату.

Стукіт у двері повторився. Я на секунду завмер на півкроці, потім підійшов до столу і сів у крісло. Я підняв з підлоги мікрофон, притягнувши його до себе за скручений дріт. Натиснув кнопку виклику і напружено запитав: