БОЛОТО

Кажуть, на далекому болоті, після того як навесні потонула одна дівчина, з’явилася кікімора — чи завжди вона там жила, чи людська кров її розбудила, чи сама та дівчина перетворилася на чудовисько, цього вже ніхто не дізнається, а чудовисько не розповість. А саме через те болото пролягала дорога до ярмарку, якою раніше їздили всі мешканці навколишніх сіл. А коли кікімора почала лякати людей, довелося забути про короткий шлях. Померлі, за яких не відслужили панахиду, завжди неспокійні, а ця ще й страшна була у своєму справжньому вигляді — маленька й згорблена, вкрита мохом і травою, у лахміттях — і приносила нещастя. В одному будинку замість немовляти в колисці знайшли поліно, і хай були його батьки недбалі й погано дбали про синочка, але все ж людям було шкода підмінене дитя, хто знає, як йому на тому болоті.

Так і жили люди, обходячи стороною ті прокляті місця. Хто побачить кікімору – знає, що це не до добра. Та ось тільки цей дух може приймати будь-який вигляд: хто бачив свою наречену, хто – матір, хто – рідну сестру, а одному хлопцеві замість чудовиська здалася зеленоока дівчина дивовижної краси – висока, струнка, з довгим русалчиним волоссям, прикрашеним болотними ліліями, у вбранні з переливчастого шовку. Ось відтоді й втратив хлопець і сон, і спокій, весь час хотів знову побачити болотне диво хоч одним оком. Мати як намагалася вберегти його — і зачаровані камінчики в одяг зашивала, і перекладала все ялівцем та папороттю… Кікімора, як сказала знахарка, цієї трави дуже боїться. І все ж не вберегла сина — однієї ночі він зник, наче й не було його ніколи. Ті камінчики лежали біля порога, а запах болота та ряски стояв біля дверей, ніби чудовисько змогло пробратися до будинку й забрати за собою хлопця. Мати поплакала, посумувала, та й вирішила вирушити до болота, щоб врятувати свою кровиночку, якщо ще є кого рятувати. Запаслася оберегами та потрібною травою, і попрямувала до старої дороги, проводжена прощальними поглядами — люди були впевнені, що стара більше не повернеться.

Довго чи коротко, а прийшла вона до болота, чує — шум, галас, бісівський регіт. На острівці з верболозом дитина бігає з болотними почварами, у волоссі хлопчика — мул, сорочка вкрита мохом. І він веселий, грайливий. Як тільки побачив незнайомку, голосно заревів, немов злякався. Давно він жив на болоті, від людей відвик, мабуть, вони для нього страшніші за чудовиськ стали. Мить — і зникли духи болота разом із підмінком, лише туман зеленою завісою тремтів.

І тут з’явився парубок — живий і здоровий, тільки в очах зелень болотна оселилася, скляними вони стали, холодними. Він вийшов до матері й просить:

– Не ходи до мене більше, немає мені місця серед людей, мені нудно жити з вами.

І, мабуть, його болотна наречена навела на нього морок, бо ноги самі повели нещасну матір геть. Як не плакала вона, як не просила сина повернутися, він не хотів.

Правда це чи ні, хто ж знає. А ось та стара жінка неподалік від болота оселилася, кажуть, — щоб навідувати сина та доглядати за зеленоволосими онуками.