ЛІСОВА НАРЕЧЕНА

Навколо — мертва, холодна темрява, що пахне зваляною шерстю, звірячий, нелюдський, невідомий запах. Сіяна притиснулася до стіни, намиста душать її, камені здаються холодними, ніби вирізані з річкового льоду, вінок гострими голками впивається в шкіру, і здається — це проклятий терен, через який Сіяну вели до барлоги. Барлоги… Згадавши, де вона, дівчина ледь стримала крик, готовий вирватися з губ. Ведмідь заворушився, перевернувся, ще сильніше понесло шерстю й звіром, немов у темряву підземного житла лісового господаря увірвався вітерець, розносячи огидний запах.

Сіяна беззвучно заплакала над своєю долею — прокинеться ведмідь, і закінчиться її життя, зжере її звір, розірве гострими пазурами й зжере. На мить здалося, щось гостре торкнулося шиї, тепла кров потекла по шкірі, але це були лише сльози, які лилися й лилися з очей.

Люди казали, що очі у неї красиві — сині-сині, як вода в річці, як тінь на льоду, як волошки в полі… Краса й згубила нещасну — була б потворою, як Марічка з її довгим носом і товстими щоками, або ось як Натуся — крива й коса на одне око, ніколи б не опинилася в темряві барлоги. Але ні, Сіяна була гарна, як весна, з білим обличчям, тонкими рисами, ніби князівськими… їй навіть пророкували, що якщо її побачить місцевий князь або один із його синів, то у свої тереми заберуть.

Тепер же їй судилося стати нареченою лютої звірини, ведмедя, лісового господаря. Коли зима добігає кінця, коли вона стає суворішою, і вітри-заметілі з прощальною силою накидаються на село, люди платять їй данину. І просять захисту в того, чиє пробудження проганяє зиму… У ведмедя. Раніше, за пам’яті Сіяни, віддавали дичину та мед, але ось зима цього разу видалася страшною, суворою, і чаклун сказав, що дичиною вони не відкупляться. Лісовому господареві цього буде замало. Згадав давні обряди, розповів про них людям. А ті зголодніли за зиму та злякалися лютої смерті від морозів і хуртовин, повірили… Раніше віддавали ведмедю в дружини або на поживу найвродливішу дівчину. А хто в селищі найкраща? Вона, Сіяна, пташка-невеличка, з тонкими руками, що вміли й працювати — пряла й ткала вона файно, щоб придане було багатим, якщо князівські сини свататимуть. Залишилися всі її рушники та килимки, сукні та сорочки… кому? Сестричкам? Було б добре, а то вона була несправедлива до них, по господарству допомагати не хотіла, весь час милувалася біля віконця та дивилася на себе у дзеркальце. Тільки приданим і перемалася…

У лігві ведмедя вже й дихати не було чим, і Сіяна тихо плакала, боячись видати свою присутність, затискаючи руками рот. Камінці в прикрасах тонко задзвеніли, крижано, красиво… Сидіти б зараз, дивлячись на річку, і ніякі княжичі більше не потрібні. Йти б по білому снігу, відчуваючи морозне повітря, торкатися холодних крижинок, що дивним намистом прикрасили ганок… Але більше не буде ні снігу, ні річки… Нічого не буде. Страшно навіть згадати, як рідний батько з дядьками привели Льолю до величезних коренів старого дерева, що приховували печеру. Пожовтів іній на кущах навколо барлоги від ведмежого подиху, заглиблення на деревах здавалися надто глибокими й величезними — що ж за чудовисько живе в цьому лісі?..

Лаз виявився вузьким, і в сніжну зиму виявити його було складно — лише досвідчений мисливець міг би це зробити. Батько Сіяни, якого вважали найкращим лісничим у окрузі, швидко відшукав барліг і заштовхнув туди доньку, не обійнявши на прощання; вона лише почула його ридання, але не обернулася — настільки сильна образа палила груди. Шляху назад не було — і наче зачарована, Сіяна пройшла виритим у землі коридором, відчуваючи неприємні дотики коренів, що звисали зі стелі. Барліг був глибокий — не дивно, адже зима видалася довгою й холодною, і звір це відчував, отже й рив далеко. Під ногами шаруділо листя, траплялися мох і трава, а коли Сіяна дійшла до звалених у купу ялинових гілок і хмизу, то в них і зарилася, ніби сподіваючись, що врятується від звіра. Чому вона послухалася батька й інших, чому покірно залізла в барліг? Невже так боялася, що її мертвою сюди кинуть… Але хіба не краще була б легка смерть від кинджала? Від пазурів дикого звіра доведеться померти набагато важче…

Сіяна не помітила, як заснула, хоча думала, що до самої смерті очей не заплющить. А коли прокинулася — не повірила своїм очам. Замість мороку барлоги — світлі палати, розписані дивовижними візерунками, з широкими лавками та високими стелями. Соснові колоди, з яких збудовані хати, здаються новенькими, ніби звели їх цього року. Килимки на підлозі червоніють, віконця виходять на засніжений ліс — краса й спокій.

І жодного ведмедя.

Мабуть, вона спить, — вирішила Сіяна. Або померла від страху — бо не пам’ятала нападу ведмедя. Але хай там що це було за видіння, а зайнятися чимось хотілося, та й віддячити господарям за те, що поселили її в такій світлій і гарній кімнаті, дали новий одяг замість забрудненої сукні та сорочки, стрічки для кіс та вінок… усе це добро лежало на розписній скрині, немов і чекало лише, як Сіяна приміряє подарунки. Знявши ненависний колючий вінок і намисто, сорочку нареченої, дівчина одяглася в нове вбрання, прикрасила косу стрічками, наділа вінок на голову. Помилувалася собою у високому дзеркалі й вирушила шукати господарів, щоб подякувати. Та обійшла вона всі тереми, всі галереї — криті й відкриті, що виходили до сосен та ялин, ніби цей будинок стояв посеред лісу… нікого не знайшла. Вийшла до кухоньки, до величезної печі, побачила сире м’ясо, крупи, коренеплоди та борошно, засушені ягоди, і їй спало на думку, що зварити кисіль, кашу з м’ясом та спекти пироги — буде гідною подякою, раз вже більше вона нічим віддячити не може. Сіяна не звикла готувати, важко було впоратися з пічкою, але все ж незабаром накрила стіл — такий, що за нього можна було б запросити навіть князів.