ДРАКОНОВЕ СКЛО

У одному місті, на далекій Півночі, колись жив майстер-каменотес; він був уже старий і сивий, місячне світло відбивалося в його очах, але мрії все ще розбурхували його серце. Майстер прагнув створити таку прекрасну статуетку з обсидіану, чарівного й загадкового каменю, що називався драконовим склом, щоб вона здавалася справжнім чудовиськом. Але цей камінь був небезпечним: він приносив смерть тим, хто живе в снігах за Стіною, приносив смерть тим, чиї сині очі осколками льоду світяться й блищать у хуртовині, і так і не зміг Майстер знайти матеріалу для своєї статуетки, бо весь він діставався воїнам для їхніх кинджалів. Але каменеріз чув, що це скло можна знайти на Драконовому острові, та тільки старість взяла своє — не витримав би Майстер такої важкої й небезпечної подорожі. Та одного разу у старого з’явився учень — прийшов з-за лісу, з-за гір чужинець, і дорога привела його до порогу каменеріза.

— Багато чув я про тебе, Майстре, — вклонився юнак, — навчи мене свого мистецтва! Хочу, як і ти, навчитися оживляти камінь.

— Добре, але в мене є одна умова, — кивнув Майстер, уважно оглядаючи сильного й високого хлопця, витривалого й сміливого — такий шлях подолав, не злякався розбійників, що чатують у далекому лісі, не злякався духів гір, через яких у лавинах і каменепадах гинуть люди… Отже, і камінь здобуде.

– Яке? Все зроблю, тільки скажи!

– Здобудь мені драконове скло з зачарованого острова, візьму тебе в учні, розповім усі свої секрети й навіть майстерню подарую!

Юнак замислився, але в його очах світилася рішучість, а в серці — впевненість у собі. Він вирушив у дорогу. Драконів Камінь — так називався острів — був суворим, холодним місцем. Він розташовувався на шляху від відкритого моря до Чорноводної затоки, захищаючи її та Королівську Гавань. На цьому острові височів замок Драконів, де колись мешкали спадкоємці старого королівського роду; цей замок неймовірно красивий, і кажуть, що в ньому живе юна принцеса, майбутня королева Півночі. На півдні острова й знаходяться поклади драконового скла… Тендітного, як шматок льоду. Тому його й не використовують у будівництві, не роблять з нього мечі — лише невеликі кинджали…

Юнак дістався до галасливого порту на острові, звідки було видно замок, що висів під хмарами, з прапорами, які тріпотіли на вітрі. Кораблі королівського флоту погойдувалися на синіх хвилях, безліч людей сновигали по набережній, кричали чайки, а вітер доносив запах прянощів і чужих країв.

Юнак не став затримуватися в порту, одразу вирушив на південь, до гір, де на нього чекали поклади обсидіану. По дорозі він побачив людину з кинджалом із драконового скла. І це надихнуло його — значить, справді, тут є обсидіан, люди не брешуть. Вдалині височіли засніжені вершини гір, немов гребінь величезного сплячого дракона.

Незабаром юнак дістався до печер, і ніхто не зустрівся йому на шляху, наче він був зачарований. Майбутній майстер-каменеріз чув і інші казки про обсидіан, і, поки йшов засніженим лісом, згадував про них, щоб не збожеволіти від холоду та нескінченної суворої білизни. «Кіготь диявола», «пляшковий камінь», «королівський агат» — народжений у глибині гір, він був овіяний легендами та чарівними історіями. Він несе смерть білим духам, за це й цінується. Чорний камінь гарний у прикрасах, і юнак розумів, чому Майстер хоче створити з нього свою статуетку.

Сніговий обсидіан, поклади якого юнак знайшов в одній із печер, вражав глибоким чорним візерунком у основі та візерунком білої інею на поверхні. Плями нагадували сніжинки і були такі прекрасні, ніби це чарівник прикрасив камінь. З давніх-давен вважалося, що цей камінь може допомогти гідно перенести найважчі випробування, які позбавляють від ілюзій, подарувати впевненість у собі та бажання змінити своє життя. І поки юнак перебирав уламки драконового скла у пошуках того особливого, який сподобається Майстру, він повною мірою відчув це на собі. Тільки одне не сподобалося юнакові — думки про владу, думки про силу… про силу, якої він не мав. Драконове скло могло й згубити. Про це треба було пам’ятати. Ще чув юнак, що цей камінь допомагає стати невидимим — отже, дістатися назад до містечка, де залишився чекати Майстер, не складе труднощів. А ще цей камінь сильніший за прокляття й духів, камінь магів і ясновидців усіх мастей.

І ось серед безлічі каменів щось заблищало, заіскрилося, і юнак побачив привид прекрасної діви з довгим чорним волоссям — її вінець був із сніжинок, таких самих, як на каменях, а в очах стигла крижана північ, темна сукня здавалася кам’яною.

– Вітаю тебе, людино, – пролунав її тонкий голос, схожий на дзвін крижинок. – Навіщо ти прийшов до моєї обителі й розбудив мене?

І юнак зрозумів — це дух каменю щойно ожив, з’явився перед ним, і лише від його кмітливості та винахідливості залежатиме, чи вибереться він, чи принесе чарівне скло Майстру… чи назавжди залишиться лежати серед каменів, що виблискують білими візерунками, наче від інею.

– Вітаю тебе, найпрекрасніша, – вклонився юнак, милуючись духом. – У мене є мрія – створити з твого каменю тебе саму… показати людям, яка прекрасна гірська діва, і що їй немає рівних серед земних жінок.

І не було брехні в цих словах — бо щойно юнак побачив кам’яну дівчину, як у його серці зародилося бажання відтворити в камені ці витончені риси, передати їхню шляхетність, вишуканість і красу. У Майстра була своя мрія, у його учня буде своя.

Дівчина посміхнулася, наблизилася до юнака, торкнувшись холодною кам’яною рукою його щоки, і ніби мороз обпалив його шкіру.