КОРОЛЕВА ФЕЙ

На пагорбах, вкритих вересом, танцюють туманні видіння, розливається медовий аромат, а вітер шепочеться з ніжними квітами шипшини, що оповила межу між світом людей і фей. Весна й осінь зустрілися тут, сплелися в тісних обіймах, і пожухле листя лягає на квітучі кущі, і павутинка виблискує на сонці.

Йде стежкою потойбічною графська дочка. Гарна Дженет, і б’ється в її грудях сміливе серце, і веде її кохання до мого лицаря. Але не буде зелений Картехогський ліс таким прекрасним без свого вартового, не буде таким веселим мій бенкет без вірного Том Ліна, не будуть танці й бали, виїзди й полювання радувати мене. Адже не буде поруч того, хто в місячні ночі Бельтайна змушує мертве серце битися.

Стою я на вершині пагорба, і майорить мій зелений плащ під вітром, і корона з засохлої шипшини виблискує червоними рубінами, що здаються застиглою людською кров’ю, і сукня моя — зелений мох та дикі лісові трави, і я сама — цей пагорб, і ліс, і земля, і сонце. І темрява боліт, що виривається з ярів, і морок холодних осінніх ночей, і лисиця, що промайнула рудим спалахом між старих сосен, і весняні краплі, і зимовий холод…

Я — усе, що бачить мій лицар, і тобі, графська донько, немає шляху до нього. Замете стежку чарівна хуртовина, сховає тебе від його очей, і повір — він навіть не засмутиться. Бо він не вміє кохати, не вміє страждати, не вміє жаліти й чекати. Той, хто одного разу пішов у чаклунський туман, не може повернутися. І йому немає сенсу повертатися…

Але надто нудно жити тут, у застиглому світі. І ти сама прийшла до мене, Дженет, щоб розважити, щоб відірвати на мить від моєї бурштинової вічності. Танцюй же, Дженет, серед високих чаклунських трав, намагайся зачарувати мого Том Ліна, всміхаючись йому грішно. Блищи своїми смарагдовими очима, якими я прикрашу кущі, що ведуть у долину фей, — щоб надалі людям не спадало на думку навіть думати про те, щоб перемогти мене. Ту, що виткана з туману, що створена із зоряного світла та місячних променів. Ту, що йде зараз, не зминаючи трав, назустріч тобі, Дженет, щоб завести в чаклунський танець.

Стань же тінню у світі тіней, повір у свою казку, повір у те, що зможеш ти зачарувати й врятувати мого Том Ліна. А лицар підіграє, лицар посміхнеться, лицар скаже тобі все те, що я нашепочу йому, прилетівши легким квітковим вітерцем… Знай же, графська донько, що всі ці випробування — туман над річкою, болотна темрява, осінній іній, що повзе по травах у холодні ночі Самайна, коли дикий гін летить над затихлою землею…. Знай, ці випробування не тобі потрібні, не моєму лицареві, який забуде про тебе, щойно я погляну на нього з дзеркальних віддзеркалень лісових озер. Вони мені потрібні. Щоб втамувати свою спрагу ілюзій. Щоб відчути себе хоч на мить живою. Щоб твоє серце, закохана Дженет, забилося в моїх грудях. Поруч із моїм мертвим серцем. Нехай хоч на мить. І цього вистачить.

Іди ж, Дженет, зеленими пагорбами, іди до мене.

І пам’ятай — ніколи не повертаються ті, хто вирушив на мій поклик.

І ніхто ще не вийшов із Картехогського лісу.