ЧАРІВНІ ПРЯХИ

— Обіцяла запросити нас на весілля? — шумів вітер за вікном.

— Порушила обіцянку! — шепотілися гілки дерева в саду королівського замку.

— Обіцяла посадити поруч із собою? — переговорювалися струмені води у фонтані.

— Порушила обіцянку! — відповідали їм місячні промені, що розсипалися по доріжках саду.

А молода королева, перелякана й тремтяча, весь час ходила між квітковими клумбами й намагалася розшукати, хто ж це говорить, щоб вибачитися перед підземними пряхами — зрозуміла вже нещасна, що даремно обдурила чарівниць, та вже запізно. І соромно їй було, і неприємно, а час назад не повернеш, нічого не виправиш…

— Тітоньки мої, тітоньки, — заливалася сльозами королева, — пробачте мені за мою забудькуватість! Приїжджайте в гості до мого замку коли завгодно, і поруч посаджу на бенкеті, і соромитися не буду!

Та лише вітер і шелест листя були їй відповіддю.

Минав час, ніхто не приходив вимагати відповіді за порушену обіцянку, а король навіть не намагався просити свою молоду дружину брати пряжу в тонкі доглянуті ручки, добре пам’ятав потворних пряль з відстовбурченими губами й величезними пальцями, не хотілося йому, щоб красуня передчасно постаріла й стала потворою. А молода королева з кожним днем розквітала, ніби феї зеленої долини подарували їй якесь зілля або дали вмитися чарівною водою зі свого струмка.

Ось тільки чим більше часу минало від весілля, тим примхливішою й зарозумілішою ставала молода королева. Їла лише із золотого посуду, одягала лише заморські шовки, з каменів обирала лише ті, що були не менші за голубине яйце. Зовсім забула про свою обіцянку попросити вибачення в прях — вирішила, що вони більше не з’являться, оскільки стільки часу вже минуло.

Та настав день, коли до воріт замку постукала потворна згорблена стара з відстовбурченою губою, і коли її посадили за стіл у кухні, вона одразу ж почала скаржитися на життя та далекі країни; слідом з’явилася її сестричка з опухлою стопою, а потім і та, у якої був величезний палець. І принесли вони з собою свої прядки, та ось диво — прядиво в них виходило не звичайно, а золоте!

Як тільки король про це дізнався, як тільки королева-мати про це почула, так одразу згадали про майстриню, яка колись перепряла їм стільки льону, скільки й кілька пряль за місяць не впораються. І вирішили — від одного разу нічого з красою королеви не станеться — нехай нічку посидить у вежі та випряде їм золото.

Так і потрапила красуня до вежі. Сидить й плаче, а сил взятися за справу немає, та й як випрясти стільки льону в золото? Це все казки, не можна з льону зробити золото!

Тут і старі бабці підійшли, злобно посміхаються, наче тролихи, веселяться. Як опинилися у вежі — не інакше як чаклунством.

— Обдурила, обдурила, обдурила! — стрибали вони, щирячись.

— Пробачте мені, що завгодно зроблю, тільки врятуйте й цього разу! — ще сильніше розплакалася королева.

І так мучилася й плакала вона, що знову їй допомогли пряхи, пробачили. І намотали їй золота стільки, що й у двох возах не відвезти. І цього разу королева виконала свою обіцянку — посадила на бенкеті пряль поруч із собою, у золоті тарілки їм насипала, у всьому слухалася, тітоньками називала.

Правда це чи ні, а тільки в тому королівстві пряхи завжди були в пошані.