Троянди

Чому він пішов?.. Ця думка мучила й ранила Емму, не даючи їй спокою, вгризаючись у душу оскаленою пащею голодного звіра. І ім’я йому — самота. Чому ж він пішов? Що йому не подобалося в цьому домі, оповитому ароматами троянд? Кущі їх були всюди — червоніли на підвіконнях, біліли в діжках по кутках кімнат… увібравши в себе всі барви світу, троянди дарували свою красу Еммі та її дорогоцінному Гансу. Як же він любив ці квіти! Разом зі своєю нареченою він милувався ними, поливав і пересаджував, разом з нею він цілував пелюстки, що тремтіли під вітром, і не міг надихатися їхніми солодкими ароматами.

…А тепер він пішов. Будинок спорожнів, і здавалося — його серце зупинилося, перестало битися. Адже більше не було того, хто підтримував у ньому вогник життя. Емма тужила, забула про троянди, забула про прогулянки та розваги. Сиділа вона цілими днями біля вікна, не помічаючи засохлих троянд, і здавалося, що від тієї дівчини, яка жила тут раніше, залишилася лише тінь. А ночами було особливо самотньо — сон не приходив, і тривожні тіні металися по стінах будівель, плавали серед хмар, освітлених примарним світлом місяця… ці тіні кликали Емму полетіти з ними в далекий край, де більше не буде ні туги, ні зрад, туди, де вона забуде свого невірного Ганса. Але Емма залишалася вірною пам’яті про нього й відмовлялася слухати пісні місячного вітру, зачиняла вона віконниці, щоб тіні не пробралися до кімнати, і занурювалася у важке марення. І в її мріях усе було так, як раніше. Сидів у камінній залі її коханий Ганс, дивився на неї ласкаво бурштиново-золотистими очима — добрими, променистими, ніби витканими з сонячного світла, а вогонь у каміні танцював на соснових полінах, підкидаючи сніп жовто-червоних іскор-метеликів, що кружляли в повітрі нестримним хороводом. І Емма прокидалася з надією в серці — ось зараз вона розплющить очі, а її Ганс поруч, сидить, дивиться на неї й посміхається… Але дні минали один за одним, ніхто не повертався до будинку тисячі троянд, і Емма старіла в тужливій самотності серед засохлих квітів.

Та одного разу, восени, у вогку ніч, вітер заніс на підвіконня сухий ламкий листочок. Емма з подивом побачила на ньому розчерк чорнила — кому ж спало на думку писати на листочку? І чому він не розсипався на пил від дотику пера? Вона обережно взяла незвичайний листик у руки. Усього два слова було там написано: «Я чекаю»… І тієї ночі Емма не закрила віконниці й не сховалася за ними від тіней, що ковзали в темряві. Вона сіла на підвіконня, по-дитячому підібравши ноги під себе, і почала чекати — на неї падало сріблясте місячне світло, вітер ніс далекі аромати різнотравних луків, а вірна Емма чекала свого Ганса. Він з’явився опівночі, оточений примарними псами, що летять дикою зграєю по осінньому небу в пошуках заблукалих душ. З’явився — такий самий юний і прекрасний, із золотистим поглядом променистих очей. Посміхнувся Еммі, простягнув їй руку, і вона з радістю прийняла її, без жалю покинувши свій порожній тужливий дім із квітами, що засохли багато років тому.

…Наступного ранку на бруківці знайшли тіло літньої жінки — вона випала з вікна, зламавши шию. Вона лежала в неприродній позі, широко розплющивши очі, в яких навіки застигло місячне світло. А десь у небесах з’явилася нова зірка — у сузір’ї Гончих Псів вона виблискує, іскриться… Вона нарешті знайшла своє кохання.