Перлина

Море мереживною ажурною піною лягло на пісок, потім хвилею хлюпнулося до скель, вдарилося об них і відразу відкотилося назад, ніби злякалося сили, що була в кам'янистій гряді. На березі плела сітки дівчина – з перекинутою за спину косою, що відливала плавленим золотом, у білій блузі та синій довгій спідниці. І здавалася вона дочкою морів, прекрасною ундиною, про яких розповідають моряки. Подивиться така діва на людину зеленими очима, і навіки пропаде та в туманному мороці, кинеться у хвилі й ніколи не повернеться. А риб він годувати вирушить або знайде свою мрію на глибокому дні, серед коралів і водоростей, — невідомо.

— Лілі! – пронеслося пляжем, і дівчина поспішно зібрала мережу, кинувшись на поклик. Батько повернувся з моря, треба допомагати йому.

— Який сьогодні улов? – запитала вона, захекавшись, коли підбігла до халупи, біля якої сушився вже перевернутий вгору днищем човен.

— Відмінний, мила! Чудовий! – Рибалка усміхався дочці та ховав щось за спиною.

— Що в тебе? Мушля? – допитувалась Лілі, намагаючись зазирнути за спину батька, але він зі сміхом кружляв по піску, ховаючи свій подарунок. – Не ховай... Покажи!

— Гаразд, тримай подарунок, — простяг старий розкриту долоню. Мозолиста, огрубіла від снастей, вона дала притулок великій чорній перлині. Та здавалася згустком темної беззоряної ночі, морем, що дрімає серед скель.

— Яка краса... — Лілі обережно взяла перлину – на дотик вона відчувалася шовковистою, наче була обгорнута тканиною.

— Бережи цей дар моря – гадаю, принесе він тобі щастя, — сказав їй батько з усмішкою. – Самі ундини її в човен до мене кинули, наказавши тобі передати.

— Ундини? – Очі спалахнули, губи тремтять – так хочеться і їй самій дів морських побачити, у хвилях з ними поплюскатися, пісні їх послухати...

— Але не клич їх у будинок. — Усмішка зникла, очі рибалки затуманилися. – Не клич і не чекай проклятих! Як щастя і добру долю вони можуть подарувати, так і навіки забрати з собою. Опинишся в глибині, серед коралів, у кришталевому палаці, станеш такою самою, як вони!

Промовчала Лілі, нічого не сказала у відповідь, тільки всміхнулася батькові. А він уже й пошкодував, що віддав перлину Лілі, зрозумів, які бажання народилися в її душі...

Не помилилося батьківське серце – перестала усміхатися і співати його прекрасна донька, стала тінню, туманним мороком. Сидить цілими днями на камінні в тіні скелі, дивиться в далечінь, волосся неприбране золотою хвилею по піску плескає, а очі – ніби уламки димчастих топазів сірих. Стискає перлину в руці Лілі і зітхає сумно, наче не хоче більше жити на суші. Дар ундин прокляттям обернувся.

І одного ранку прокинувся старий, а дочки в домі немає. Кинувся він на берег, до того каменю – але пусто було під скелею. Тільки лежала на піску велика чорна перлина – от і все, що від Лілі залишилося.

Кажуть, місячними ночами припливає до скелі золотоволоса дівчина із сріблястим риб'ячим хвостом, сідає на камінь, співає тужливі пісні й дивиться на те місце, де колись стояла хатина рибалки.