КРАЇНА, ЯКОЇ НЕМА

Якось серед червоних пагорбів Країни, Якої Нема, виросло всього за одну ніч дивне дерево – замість листя, як належить кожному пристойному дереву, на гілках нашого велетня шелестіли книжкові сторінки.

Вітер перебирав їх, спробував прочитати дивовижну в'язь рун, що чорними візерунками вилася по паперу, – але мова, якою були написані ці письмена, невідома була вітру. Косматий мандрівник зітхав, засмучувався, з цікавістю заглядав у кожен лист – але ні, знайти хоч одну знайому літеру чи знак він так і не зміг.

Але це було дуже дивно, адже вітер бував у різних країнах і світах, бачив різних людей, він любив слухати їхні бесіди, вітер вивчив їхні мови.

Що ж це за дерево чарівне таке?

Про це питав вітер у димчастих хмар, і в червоних маків, що спалахували рубіновим світлом у соковитій зелені трав, що килимом вкрила пагорб. Він питав про це дерево у хлопчаків, які, здавалося, цілу вічність грали тут у розбійників та піратів – ці діти теж були дивні, бо не росли, завжди залишаючись восьмирічними шибениками. Діти рвали листя-сторінки, робили з них літачки й пускали їх у далекий політ разом із вітром. Незабаром ніхто більше не ставив запитань – усі просто звикли. Звикли до того, що на червоному пагорбі височить величезне дерево, у якого щовесни виростають нові листя-сторінки. Минулорічні ж – висохлі, ламкі, схожі на старий пергамент, розсипалися у пил біля коріння, що зміїлося серед розкиданих по вершині пагорба валунів. Вітер грав цим пилом, що здавалася золотисто-бурштиновим у променях яскравого сонця, ніс його в далекі краї, ніби шукав тих, хто колись подарував Країні, Якої Нема чарівне дерево.

Так і йшло рік за роком, поки одного разу на вершину пагорба не піднялася висока худа жінка в чорній оксамитовій сукні. За руку вона вела хлопчика – років восьми. Він був блідий, з вузьким стомленим обличчям херувима, з кучерями, що здавалися темним старим золотом у променях сонця. Кривавими сльозами плакало небо, ніби нарешті здогадалося, звідки з'являються хлопчаки на червоних пагорбах Країни, Якої Немає.

— Тітонька! А я ще побачу вас? – Хлопчик не плакав, очі його здавалися уламками пляшкового скла. Але будь-хто при погляді на нього зрозумів би – йому важко відпустити руку своєї провідниці. – Мені не хочеться залишатися тут.

— Але твоя розповідь написана, — посміхнулася жінка – без смутку, без жалю. Вже не вперше вона приводила сюди, до цього пагорба, героїв прожитих авторами історій.

— А твоя?

— Мій автор... не встиг.

У голосі її почулися холодні нотки. Вона не любила думати, що її історію ніхто ніколи не допише. Ніколи на цьому чарівному дереві не з'явиться сторінка її роману. Ніколи! Яке моторошне, страшне слово! У цьому слові все – і чорнота безодні під ногами, нескінченність нічного неба з розсипами діамантових зірок, нескінченна завірюха під вікнами її недобудованого будинку, в якому постійно холодно та тужливо.

— Але чому тут тільки діти? – здивувався хлопчик, озирнувшись.

Декілька хлопчаків кинули грати і підійшли ближче, уважно розглядаючи новенького.

— Це ваш новий світ – таких, як ви, юних та безтурботних. Ваш світ – наповнений веселощами, нескінченними веселощами!

— А якщо мені набридне веселитися?

— Ти вранці забудеш, що тобі набридло, — усміхнулася жінка і обережно вивільнила руку. – Іди до них! Вони чекають...

Хлопчик розгублено дивився, як його провідниця тане, наче туман уранці. Коли вона зникла, з дерева злетіло кілька сторінок, закружляло, обсипалося попелом.

І хлопчик зрозумів – це була його історія.

Вона дописана.